Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

У дзеркалі бачив, що світло у вітальні в домі Ліне вимкнене. Натиснув на педаль газу й поволі покотився вулицею.

Вістінґ виїхав на шосе, зупинився лише раз, щоб заправитися. Була майже друга, коли він розгорнув карту й знайшов з’їзд з Е6 до старої насосної станції.

Фари освітили зарості полину й бур’янів на узбіччі. З’їзд було легше знайти, ніж він собі думав, але самою доріжкою, видно, майже не користувалися. Він звернув на неї, кущі й трави шмагали авто по боках, шаруділи під днищем.

Обабіч доріжки — суцільна темінь. Вістінґ нахилився вперед, майже ліг на кермо, щоб ліпше бачити, чи не трапляться попереду якісь перешкоди. Через сто метрів вузька дорога вивела на просторий, колись посипаний жорствою майданчик. Тепер з-під камінців стирчало жмуття пожовклої трави. Подекуди трава прибилася до землі, було видно сліди від автомобільних протекторів.

Вістінґ зупинився, але двигун не заглушив. Фари освітили вхідні двері занедбаної станції. У снопи світла залітала й вилітала комашня. З-поміж темних дерев угору знявся якийсь великий птах. Може, туркул або сова.

Вістінґ підійшов до дверей. Його тінь витанцьовувала на сірих стінах. У кишені він мав мішечок для речових доказів, який Мортенсен позначив як В-3. Вістінґ одягнув латексні рукавички, вийняв з мішечка ключ, знайдений на дні останньої коробки з грошима. Вставив у старий замок і спробував прокрутити.

Ключ туго ввійшов у замок лише наполовину. Вістінґ його витягнув, знову запхав — повторив операцію безліч разів. З однаковим успіхом. Тоді він повернувся до авта, відкрив капот, вийняв оливний щуп і накрапав кілька крапель оливи на ключ. Цього разу ключ увійшов у замок легше й прокрутився. Двері відчинилися, в обличчя війнуло холодом і сирістю.

Розслідування — це пошук відповідного ключа до конкретного замка.

Уве Доккен це сказав, згадав Вістінґ. Керівник Слідчого відділу, у якому він почав працювати в 1984 році. Вістінґ розгублено завмер, міркуючи, як це ключ з коробки зміг підійти до замка насосної станції, але з висновками вирішив зачекати. Натомість приніс з авта кишеньковий ліхтарик.

П’ять сходинок вели вниз, до підлоги насосної станції. Штукатурка хрумкотіла під ногами. Звук відбивався луною від стін.

Посеред приміщення стояла велика помпа. Труби виходили з підлоги по один її бік і зникали в стіні — по другий. Ще одні незамкнені двері вели до іншої — порожньої — кімнати, посеред якої у підлозі виднівся люк, дуже схожий на трюмний люк вантажного судна. Пронизливо завищали завіси, коли Вістінґ його підняв. Він спрямував промінь ліхтарика в яму, обвів ним коло. Внизу було порожньо. Льох мав розміри два на два метри, завглибшки метр. На стінах — плями чорного грибка. Вістінґ уже хотів опустити люк, але щось помітив у кутку. Висячий замок з ключем усередині. Вагався, чи стрибнути вниз і забрати його, але передумав, обережно повернув люк на місце.

Вістінґ випростався. Не мав сумніву в тому, що знайшов. Саме сюди привезли вкрадені в аеропорту гроші. Але, як далі розгорталися події, він поки що не знав.

33

За ніч сіра пелена туману виповзла з моря на суходіл. Перші пасмуги мряки наздогнали його близько четвертої ранку на під’їзді до Ларвіка. Тепер туман став такий густий, що він зі свого вікна навіть будинку Ліне не бачив.

Доки Вістінґ заварював каву, дві фари прорізали імлу, наблизились до будинку і згасли. Еспен Мортенсен. Вістінґ вийняв з шафки ще одну філіжанку, зійшов униз і впустив його в дім.

— Не спалося? — запитав Мортенсен, уважно придивляючись до його обличчя.

— Та ні, спалося добре, але мало, — відповів Вістінґ.

— Що ж тобі не давало спати?

Мішечок з ключем до дверей насосної станції лежав посеред кухонного столу.

— Ось я з ним поїхав покататися вчора пізно ввечері, — і Вістінґ розповів, де побував.

Мортенсен сів.

— Отже, пограбовані гроші зберігалися там, — сказав він.

Вістінґ прийшов до такого самого висновку.

— Дуже ймовірно.

— З Тюле говорив?

— Ще ні… Він скоро приїде.

Мортенсен вийняв зі свого портфеля стос паперів.

— А я знайшов дещо інше. Не менш цікаве.

Двері внизу відчинилися. То прийшла Ліне.

— Розмовляла з Трюгве Юнсрюдом? — поцікавився Вістінґ.

— І тобі доброго ранку! — відповіла Ліне.

Мортенсен відірвався від своїх паперів.

— Міністр фінансів?

— Він був у гостях на дачі Клаусена відразу після зникнення Симона Мейєра, — пояснив Вістінґ. — Хотів би знати, чи має що розповісти про той відтинок часу.

Вістінґ знову обернувся до Ліне.

— То ти з ним розмовляла?

— Якби розмовляла, ти б уже знав.

— Але ж домовилася про зустріч?

— Я намагалася йому вчора додзвонитися, проте він не відповідав.

— Спробуй іще!

Ліне всміхнулася з приреченою міною.

— Обов’язково!

Вістінґ прогорнув блокнот назад. Просування в розслідуванні виявилося не таким швидким, як бажалося. Багато часу забирала щоденна рутина, ще й постійно зринало щось нове.

— Треба також поговорити з нареченою Леннарта Клаусена, — сказав він, відшукавши у блокноті її ім’я. — Рита Салвесен, найближча людина до родини Бернгарда Клаусена.

Вістінґ виразно глянув у вічі Ліне, даючи зрозуміти, що й це стане її завданням.

— Природно, що журналістка, котра намагається відкрити нові й невідомі сторони характеру політика, цікавиться: а яким же він був як дідусь?

— Здається, вони не спілкувалися, — завважила Ліне.

— Рита, очевидно, завагітніла від сина приблизно в той час, коли поцупили гроші, — сказав Вістінґ. — Принаймні вони двоє спілкувалася.

— Рита живе в Іспанії, — втрутився Мортенсен. — Уже три роки.

Він понишпорив у своїх паперах і подав їй папірець з адресою і номером телефону.

— Ти казав, ніби знайшов щось цікаве, — згадав Вістінґ.

Мортенсен кивнув.

— Я саме почав перевіряти коло знайомств Леннарта Клаусена з метою відсіяти зайве, гарантовано не пов’язане з грабунком. Кілька імен маємо від Акселя Скавгауга. Одне з них дуже цікаве. Чоловік, як виявляється, працював 2003 року на Ґардермуені в авіакомпанії «Menzies Aviation».

Вістінґ заходився перебирати теки Тюле, намагаючись розшукати потрібну, де йшлося про спроби ідентифікувати інформанта грабіжників, який працював в аеропорту.

— Ким?

— Точно не знаю, але одним із тих, хто обслуговував аеродром.

— Ім’я?

— Кім Вернер Поллен.

Вістінґ вів пальцем донизу списку.

— Його допитували, — Вістінґ натрапив на протокол допиту. — Під час нальоту його на роботі не було. Вісім місяців відпрацював на пів ставки. Завантажував і розвантажував літаки різних авіакомпаній, а також виконував усілякі технічні завдання.

— Щось у тому можемо накопати, — сказав Мортенсен.

— Де працює тепер? — запитала Ліне.

— Живе в Аскері, власник автозаправки. Одружений,