Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Син тіні, Олесь Ульяненко 📚 - Українською

Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Син тіні" автора Олесь Ульяненко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 66
Перейти на сторінку:
орган шістдесятилітнього естета доктора Оліховича. її вокзальні побратими, я певен, показували й розказували набагато більше, ніж того уявляв зромантизований доктор. Тож дівчинка закричала і втекла. Зі спущеними штаньми доктор Оліхович пробіг майже до своєї лабораторії, і шість пар очей здивовано подивилися на свого казкаря і кумира. Це був початок катастрофи. Я відчув запах смалятини в повітрі. Я потелефонував до Блоха.

Сонце високо стояло над зеленими кронами. Я телефонував до Блоха і думав про Лізку. Я відчував, що вона надихає мене, як надихають тигра жертви на арені гладіаторських боїв. Я відчував сліпе натхнення пристрасті; воно розкриває широко мені очі, відкриває сльозливі пори похоті, і моя уява починає зливатися з цим світом, битися скаженим ритмом в очах. Я телефонував до Блоха. Підняла трубку секретарка. Я нахабно обірвав її і попросив, щоб вона дала мені Блоха. Блох заскрипів на тому кінці слухавки: по його голосу, що падав камінцем у вилинялий полудень, по манірності, по втомі я зрозумів, що зробив велику помилку, але я вперто продовжував говорити, що є велика небезпека. Блох сам розумів небезпеку. Він, напевне, найбільше розумів цю небезпеку, але час працював на нього. Він наказав діяти, але десь в перспективі я вже побачив свою смерть.

Мене завжди цікавило торжество смерті. Воно рівне торжеству любові. Як добро рівне злу. Я ніколи не наголошував на тому, що я роблю добро чи витворюю зло. Я просто прогинався під обставини. Іноді обставини прогиналися під мене. І тоді я був самотнім. Я відчував, як невидимий дихає мені у спину. Я хотів скуштувати все раніш часу, і мене удостоїли такої честі. Шкода, що я народився християнином, який зрадив своїй вірі. Це питання колись найменше мене хвилювало, а з роками я відчуваю його тяжбу. Але скоро обставини врятували нас. Безпритульні вурки збунтувалися. Скопом вони зґвалтували доктора Оліховича, потім накинули шнурок від електропривода і повісили його, перед цим повідрізавши вуха і статеві органи. І під ранок ми знайшли тільки кілька донорських трупів і мертвого доктора Оліховича. Мені невідомо, що врятувало нас у цій ситуації: Провидіння, справедливість чи зло злучилося на мить з добром, щоб привести у рух божественну помсту?

І того травневого дня, після дощу, а дощ проходив широкими полотнами, наступав і відступав, лишаючи місце сонцю, я, споглядаючи погорі пластикових столів, зразу помічаю Блоха, як невловиму полудневу тінь, котра мандрує за чимось більшим, і хоча вона гидка, бридка, волога, смердюча, ця тінь, що поглинала майбутнє і минуле, але вона необхідна, як саме створення світу, бо одне й інше виключає, доповнює. І я знову відразу пізнаю його, крокуючого крізь гирловину цементованого цирку Севастопольської площі; він спокійно проходить кілька клумб, з чорними тінями круглого будинку з написами «Мебель», що ранньої весни, в далекому тумані нагадують чорні іспанські галіони, далі сходить на доріжку, відданий на відкуп долі, виграючи легким усміхом на устах, широко розкидаючи руки, готовий піймати весь світ, і більше подібний на якогось схизмата, протестантського священика, ізгоя, ніж на великого махінатора; він продовжує свій шлях від «Нотаріальної контори» під прицілом погляду сторожа Бокіна, що пантрує тихим маніяком під вітринами магазинів. А перед цим були дощі, і я, самотній, пам'ятав їхню навалу, більше нічого іншого. Тільки літаки на Жулянах віддавалися передсмертним виттям. Мені навряд чи пам'ятається день, число, взагалі дата. Коли в житті все втрачає сенс, то неодмінно життя наповнюється тихими шизофренічними малюнками, тихими забаганками, яким ніколи не збутися, але вони настирно відбуваються… Це народжувалося і вироджувалося миттєво. І я через багато років думав про Лізку, смачно повторюючи її ім'я, як багато чисел, як вселенську муку, що ніколи не проходила. А пара очей доєдналася ще до пари очей сторожа Бокіна, що у вільні дні нипав ринками і тибрив помаранчі. І того травневого дня, з вибухлим жовтим квітом кульбаби, в озерах димлячих калюж, коли я побачив нескладну постать Блоха, то продовжував пам'ятати обруховий біль несправдженої любові, розбитої любові.

Частина друга

Герман

Сніг лежить від краю і до краю. Я дивлюся в ніч, у степ, але не бачу кінця ні тому, ні іншому. Сьогодні ще потемки зателефонували, якраз тоді, коли в тумані починають вимальовуватися велетенські вени підвісного мосту, а тіні западають чорними жолобами на стіни, — і дзвоник довго, відчайдушно бився кутками. Навіть я побачив, як вилазять налиті похмільним синдромом, видно, можна порахувати сині й червоні капіляри. Я бачу себе в люстрі. Мені соромно, але я нічого не можу вдіяти. Це мене рятує. Холод собачий. Я звик, що в Оклахомі трохи по-іншому. Зовсім по-іншому. За годину почнеться гуркіт. Сусід почне крушити, ламати, дрібнити стіну. Видається, що ці люди народилися тільки срати, жерти, стругати собі й ближнім гроби. Як водиться. Вони однакові з обличчя: пласкі, жовті, гнилозубі — коли їм вже за тридцять. Більшість з них випускає струмінь кислоти, а не сечі. Більшість з них мочиться кров'ю, а не сечею. Вони як один ненавидять державу, в якій народилися. Вони довели себе до відчаю нездійсненними ідеями. Це в них у крові. Найчудніше дивитися, як азіат вбирає у себе всі європейські надбання. Навіть у культурному плані ця держава, що географічно належить до Європи, — Азія. Тож навіть у культурному плані азіат так і лишається азіатом. Смердючий, іноді навіть добродушний кочівник. Він голосно чаламкає за столом, відверто псуючи настрій золотавого полудня за широкими вікнами «Макдональдса», хоч і дешевого, але окультуреного крокування до світлого майбутнього цивілізації. Він ще голосно бздить, точно купа гансів.

Тож мало з тим. Чийсь єхидний, з запопадливим хихотінням голос зарипів у трубку, намагаючись улесливо збити балачку на щось інше, щоб не кликати мене до Філармонії. Але єхидненький смішок змінив чийсь владний голос, і тому мене трохи перестало мутити, і я починав уже думати, хто б то міг бути. Це був радник. Найулюбленіший з усіх радників. Він пив багато, розмовляв мляво, але багато, проте більшість зі сказаного — тріпотня. Одного разу я застав у нього жінку. Таких я бачив на картинах Фрагонара. Про таких жінок, напевне, мріяв Едгар По. Велетенські очиська, у стані сама вишуканість. Легка втома, невеличкі купки зморщок тільки додавали шарму. Радник перехопив мій погляд, усміхнувся посмішкою задоволеного пацюка. Іноді мене забавляло урочисте гудіння паровозних составів, і я чомусь думав про цю жінку. Я наперед знав цю жінку. Я знав цей тип жінок: ними повні бруклінські чи вашингтонські борделі. Але специфіка цієї

1 ... 32 33 34 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Син тіні, Олесь Ульяненко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Син тіні, Олесь Ульяненко"