Читати книгу - "Хрест із сапфірами"

знаменитий містер Квінтон писав свої орієнтальні поеми й романси. У віддаленій кімнаті розташована оранжерея, переповнена тропічними цвітіннями унікальної та зловісної краси; і в такі сонячні пополудні, як оцей, вона була освітлена прекрасним сонячним промінням. Коли великі двері були відчинені, то у перехожого дослівно перехоплювало подих, коли він бачив багаті апартаменти, котрі справді були схожі на сцену з чарівної казки: пурпурові хмари й золоті сонця, і багряні зірки були яскраві, і ще прозорі, і ніби віддалені.

Поет Леонард Квінтон особисто й надзвичайно дбайливо аранжував усі ці ефекти — навряд чи колись він настільки досконало виразив себе в своїх поемах. Тому що був чоловіком, корий впивається кольором і купається в ньому, котрий потурає своєму замилуванню кольором, забуваючи про форму, навіть досконалу. А це тому, що його геній цілком занурився в східне мистецтво й образність; ці дивовижні килими або сліпучі вишивки всіх можливих кольорів ніби втягували його в щасливий хаос, де немає повчань і умовностей. У нього вистачило уяви й винахідливости, щоби з допомогою бунту сильних і навіть жорстоких кольорів зобразити епопеї й любовні поеми, чого не можна сказати про цілість його творчих успіхів. З допомогою кольорів він передавав розповіді про тропічні небеса, котрі палахкотіли золотом або кривавою міддю, про східних героїв, котрі в багатоярусних тюрбанах їздять верхи на пурпурових або благородно-зелених слонах, про велетенські коштовності, що їх не могли перевезти сотні негрів і котрі палали стародавнім і різнобарвним полум’ям.

Коротше кажучи (якщо дивитися на справу з погляду здорового глузду), він оспівував східні небеса, котрі страшніші, ніж найбільше західне пекло, східних монархів, котрі видалися б нам маніяками, і східні коштовності, котрих ювелір з Бонд-стріт (якби до його магазину дійшла сотня вимучених негрів), можливо, не оцінив би як справжні. При всій своїй хворобливості Квінтон був генієм, хоча його хворобливість більше зауважувалася в житті, ніж у його роботах. Він мав слабку й уїдливу вдачу, і його здоров’я страждало від орієнтальних експериментів з опіумом. Його дружині, красивій, роботящій і, як це буває, перевтомленій, не надто подобалося це захоплення опіумом, та ще більше її не влаштовувала присутність у домі індуського відлюдника в біло-жовтому одязі, котрого її чоловік наполегливо не відпускав упродовж місяців, вбачаючи в ньому Віргілія, що провадить його душу прірвами й висотами Сходу.

Ось із цього поетичного родинного осідку і вийшли отець Бравн та його приятель, і, судячи з виразу їхніх облич, вони вийшли звідти з полегшенням. Фламбо знав Квінтона ще із студентських часів у Парижі, і у вихідні вони відновили давнє знайомство. Та навіть тепер, коли Фламбо був більш відповідальний і досвідчений, ніж у часи бурхливої юности, він не надто добре ладнав з поетом. Задуха від опіуму й написання коротких еротичних віршів на пергаменті не було тим шляхом, котрим, на його думку, джентльмени потрапляють до пекла. Коли двоє чоловіків затримались трохи на порозі перш ніж піти в сад, голосно відчинилася хвіртка й на подвір’я жваво увійшов молодий чоловік у капелюсі, що з’їхав йому на потилицю. Він виглядав на доволі безпутнього молодика у червоній краватці, котра настільки зсунулася набакир, ніби він спав, не роздягаючись, і щойно отримав прочухана.

— Я хочу побачити старого Квінтона, — задихаючись, кричав він, — я мушу його побачити. Він у себе?

— Гадаю, містер Квінтон у себе, — сказав отець Бравн, прочищаючи свою люльку, — та я не знаю, чи ви зможете з ним побачитись. У нього зараз лікар.

Молодий чоловік, котрий не виглядав цілком тверезо, похитуючись, попрямував до холу, та саме в цей момент лікар вийшов з кабінету містера Квіна, зачинив двері й почав одягати свої рукавички.

— Ви до містера Квінтона? — холодно запитав лікар молодика. — Боюся, вам не вдасться з ним побачитися. Я щойно дав йому снодійне.

— Ні, ви зрозумійте, друже, — сказав молодик у червоній краватці, намагаючись схопити лікаря за лацкани, — ви зрозумійте, я просто у безвиході. Я скажу. Я.

— Містере Аткінсон, заспокойтеся, — сказав лікар, підштовхуючи гостя до виходу. — Я зміню своє рішення лише тоді, коли ви зможете змінити дію ліків, — і, одягнувши свій капелюх, він вийшов у сонячний сад.

Отець Бравн і Фламбо рушили за ним. Лікар був добродушним невисоким чоловіком з широкою шиєю і малими вусиками. Його зовнішність була доволі ординарною, але він справляв враження міцної людини.

Молодик у капелюсі, котрий умів лише хапатися за чиїсь лацкани, стояв біля дверей, як побитий пес, і мовчки вдивлявся, як ці троє прямують садом.

— Я щойно сказав неправду, та це на краще, — сміючись, зізнався лікар. — Насправді бідний Квінтон не спатиме ще близько півгодини. Та я не дозволю його турбувати цьому пройдисвітові, котрий завжди хоче позичити гроші, але ніколи не повертає борги. Брудний малий пройдисвіт, хоча й брат міссіс Квінтон, а вона — чудова жінка.

— Так, — сказав отець Бравн. — Вона — хороша жінка.

— Отож я пропоную перейтися садом, поки ця істота не забереться звідси, — продовжував лікар, — а потім я піду до містера Квінтона і дам йому ліки. Аткінсон не зможе зайти всередину, тому що я зачинив двері.

— Докторе Херріс, у такому випадку, — сказав Фламбо, — ми можемо прогулятися довкола й потім піти до оранжереї. Щоправда, із саду ми не зможемо увійти, та на неї варто подивитися бодай ззовні.

— А я піду зиркну на мого пацієнта, — засміявся Херріс, — він полюбляє полежати на отаманці он там, у глибині оранжереї, серед усіх цих криваво-червоних квітів; мені аж моторошно робиться від одного їх вигляду. А що це ви робите?

Отець Бравн зупинився на хвилинку й підняв щось з високої трави, котра майже повністю закривала його незвичну знахідку. Це був зігнений орієнтальний ніж, оздоблений дорогоцінними кольоровими каменями й металом.

— Що це таке? — запитав отець Бравн з нотками несхвалення в голосі.

— Це, напевно, належить Квінтону, — безтурботно сказав доктор Харріс, — у нього в домі є найрізноманітніші китайські дрібнички. Або, можливо, це належить цьому тихенькому індусові, котрого він тримає, ніби на прив’язі.

— Якому індусові? — запитав отець Бравн, не відриваючи погляду від знахідки у своїй руці.

— Та так, якийсь індійський чародій, — безтурботно відповів лікар, — напевно, шахрай.

— Ви не вірите в магію? — запитав отець Бравн, не піднімаючи погляду.

— Ще чого? Вірити в магію?! — відповів лікар.

— Він дуже гарний, — повільно промовив священик, ніби мріючи, — кольори просто дивовижні. А от форма неправильна.

— Неправильна для чого? — поцікавився Фламбо.

— А для нічого. Це абстрактно неправильна форма. От що ви відчуваєте, коли дивитеся на твори східного мистецтва? Кольори там просто п’янять любов’ю, а от