Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дивні отвори, біля яких було найбільше чудернацьких об’єктів, через аж надто правильну форму становили ще одну, хоча й меншу загадку. Вони були, як повідомляв Лейк, квадратними або у формі півкола, наче рука якогось чарівника надала цим створеним природою проходам довершеної геометричної форми. Неймовірна їх кількість і поширеність просто вражали і наштовхували на думку, що вся ця місцевість була насичена тунелями, прокладеними у шарах вапняку. Нам пощастило дещо роздивитися всередині самих печер, і хоча ми не зуміли побачити віддалених від входу частин, проте могли з упевненістю сказати, що ані сталактитів, ані сталагмітів там не було. Зовні ті частини гірських схилів, що межували з отворами, здавалися рівними та гладкими, а Денфортові здалося, що невеликі розколини і заглибини утворювали доволі незвичайні візерунки. Перебуваючи під враженнями від виявлених у таборі жахіть і дивовиж, він натякав, що ці візерунки йому чимось нагадують групки цяток на давніх зеленкуватих каменях, із лячною точністю відтворених чиїмось божевільним задумом на льодових надгробках шести похованих монстрів.
Ми поступово піднімалися над гірськими відрогами, шукаючи не дуже високе місце, над яким можна було б перелетіти хребет. Час від часу кидали оком на сніговий і крижаний покрив унизу, розмірковуючи, чи зважились би ми на таку подорож, якби мали простіше і не таке сучасне обладнання. Ми були трохи здивовані, коли побачили, що місцевість виявилась далеко не такою пересіченою, як ми чекали, і що розколини та інші складні місця навряд чи могли б завадити Скотту, Шеклтону або Амундсену пройти тут із саньми. Деякі льодовики, виявляється, підступали до суцільної низки перевалів, відкритих усім вітрам, і, діставшись до обраного нами, ми пересвідчились, що він не був винятком.
Неможливо описати відчуття тривожного очікування, з яким ми готувались обігнути вершину і зазирнути у пустельний світ, де не ступала нога людини, хоча не було жодних підстав вважати, що він суттєво відрізнятиметься від уже бачених і пройдених нами районів. У цих горах-вартових, у звабливій опаловій безодні неба поміж вершинами принишкла якась страшна таємниця, і це відчуття неможливо було передати словами. Тут річ була, радше, в неясному психологічному символізмові й естетичних асоціаціях, що, своєю чергою, перепліталися з екзотично забарвленими поезією і живописом, з архаїчними міфами, що ожили на сторінках таємничих заборонених фоліантів. Навіть пориви вітру несли щось лиховісне, і часом здавалося, що його завивання переходило у незвичайний свист і трубні звуки в ті миті, коли він залітав у численні лункі печери, а потім виривався звідти. Тональність цих звуків викликала відразливі спогади — такі ж складні й неусвідомлені, як і будь-які інші, що клубочаться у темних закутках душі.
Літак повільно знижувася і, судячи з показників анероїда[109], тепер летів на висоті 23 570 футів[110]. Ми остаточно покинули район вічних снігів, що залишився внизу, а вище були тільки чорні й голі вершини скель, звідки починалися хвилясті льодовики, проте ці неймовірні куби, фортечні вали й наповнені відлунням печери створювали враження чогось неприродного, фантастичного, оманливого. Вдивляючись у довгу лінію височенних піків, я подумав, що міг би побачити і той, про який згадував бідолашний Лейк, з фортечним муром на самісінькій вершині. Але все вкрила пелена дивного антарктичного туману, який Лейк, мабуть, вважав за першу ознаку вулканічної активності. Перевал лежав просто перед нами, з начисто виметеним вітрами простором між похмурими і непривітними скелями. У небі за ним клубочилось мереживо хмар, залите світлом низького полярного сонця — сонця з того таємничого і далекого світу, якого ще ніколи не бачили очі людини.
Піднімемося ще трохи, і він лежатиме перед нами. Ми з Денфортом могли розмовляти лише криками, бо вітер над перевалом ревів і завивав, пересилюючи шум двигунів, а тому ми лиш обмінялись красномовними поглядами. Нарешті ми здолали останні фути і завмерли, вражено вдивляючись у світ нерозгаданих таємниць стародавньої і геть чужої землі.
V
Думаю, ми одночасно скрикнули, і в цьому вигуку змішалися всі наші почуття — подив, захват, страх і недовіра до самих почуттів, коли ми нарешті здолали перевал і побачили, що лежить за ним. Мабуть, на наше сприйняття вплинуло щось із набутих знань і досвіду. Можливо, згадалося щось подібне до гротескної форми каменів Саду Богів у Колорадо[111], а може, фантастична симетричність відшліфованих вітром скель Аризонської пустелі. Ми могли навіть вважати це видиво міражем на кшталт того, що спостерігали минулого ранку, підлітаючи до гір. Нам конче було потрібно відшукати в попередньому досвіді щось нормальне і звичне, адже нашим очам відкрилося безкрає плато зі слідами руйнівних буревіїв, а також майже нескінченні, колосальних розмірів і геометрично правильної форми кам’яні масиви з притаманною тільки їм ритмікою, їх поцятковані тріщинами і вибоїнами вершини здіймалися над крижаним панциром, що був тут завтовшки сорок-п’ятдесят футів, а подекуди навіть менше.
Неможливо було передати словами враження від цього жахливого видовища, де ми зіткнулися з диявольським порушенням усіх законів природи. На цьому неймовірно давньому плоскогір’ї, що лежало на висоті двадцяти тисяч футів над рівнем моря ще майже за п’ятсот тисяч років до появи людини, умови були непридатними для життя. Скільки сягало око, на рівнині перед нами простягалося упорядковане кам’яне плетиво, яке задля душевного здоров’я пояснювати можна було як завгодно, але не доводилося сумніватися, що воно мало рукотворне походження. Так, раніше ми цілком відкидали навіть думку про те, що ці куби й фортечні мури на схилах могли бути створені не природою — та і як могло бути інакше, якщо у ті часи, коли увесь цей район уже перебував у полоні вічної зими, сама людина мало чим відрізнялася від великих мавп?
Але тепер здоровий глузд, схоже, втрачав над нами владу, адже цей неосяжний лабіринт квадратних, заокруглених і прямокутних кам’яних блоків був наочним і незаперечним доказом неможливого. Поза сумнівом, це було те саме диявольське місто-міраж в усій його застиглій, об’єктивній і невідворотній реальності. Отже, у клятої мани було цілком матеріальне підґрунтя — цей немислимий кам’яний лабіринт проектував своє зображення через гірське пасмо за всіма законами оптики і відбивався у хмарі крижаного пилу. Звісно, дещо фантом перебільшив і спотворив, показував те, чого не було насправді, але тепер, коли ми бачили першооснову, вона здалася нам ще страшнішою і загрозливішою за свою примарну подобу.
Тільки неймовірна, нелюдська масивність монументальних кам’яних веж і фортечних мурів врятувала усе це від цілковитого знищення за сотні тисяч — якщо не мільйонів — років існування у похмурому гірському районі на краю Землі. «Вінець світу[112]… Дах світу…» — з наших вуст злітали малозрозумілі фрази, коли ми заворожено споглядали неймовірне видовище. Я знову
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3», після закриття браузера.