Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

Місто простягалося рівниною в усіх напрямках, воно мало щільну забудову, і хоч як уважно наші очі вдивлялися чи то у праву, чи то у ліву його частину, що тяглися уздовж невисоких передгір’їв, які відділяли його від власне гірського масиву, нам здавалося, що ніякого просвіту між спорудами нема взагалі, хіба прозирала зовсім невелика прогалина ліворуч від нашого перевалу. Зовсім випадково ми натрапили на невелику частину чогось такого, що не піддавалося вимірюванню. Передгір’ям де‑не-де пролягали чудернацькі кам’яні конструкції, що з’єднували жахливе місто зі знайомими нам кубами та мурами — вочевидь, оборонними спорудами. Вони, як і дивні печери, були однаково міцними на внутрішніх і на зовнішніх схилах гір.

Безіменний кам’яний лабіринт складався переважно зі стін заввишки від десяти до ста п’ятдесяти футів, і це не враховуючи невидимої під льодом частини, завтовшки від п’яти до десяти футів. Їх спорудили з велетенських брил темного стародавнього кристалічного сланцю та піщанику — у багатьох випадках це були брили розміром 4 × 6 х 8 футів, — хоча у деяких місцях, здавалося, стіни вирізьбили з цільної корінної породи докембрійського періоду. Споруди були різного розміру, чимало з них нагадували за будовою величезні стільники, деякі — меншого розміру — стояли окремо. Загалом серед споруд переважали конічні, пірамідальні і терасові форми, хоча траплялося чимало побудованих у вигляді циліндрів, правильних кубів та їх скупчень, варіацій на тему прямокутників і чудернацьких похилених п’ятикутних будинків, які віддалено нагадували сучасні фортифікаційні споруди. Будівничі постійно та зі знанням справи використовували арки, і, ймовірно, в період розквіту деякі споруди міста увінчували бані.

Усі ці кам’яні будинки страшенно вивітрилися, а скрижанілу поверхню, з якої здіймалися у небо башти міста, покривали уламки брил, що обвалилися ще у прадавні часи. Там, де льодовий покрив був прозорим, ми бачили нижні частини гігантських споруд; кам’яні мости непогано збереглися і на різних рівнях з’єднували численні башти. На стінах, не вкритих льодом, ми помітили сліди зруйнованих таких самих і ще вищих мостів. Придивившись пильніше, ми зауважили незліченну кількість досить великих вікон, декотрі з них прикривали віконниці, виготовлені колись із дерева — тепер воно скам’яніло, однак у більшості випадків вікна загрозливо і лиховісно зяяли порожніми очницями. Будівлі стояли переважно без дахів, верхні краї стін були нерівними, хоча й заокруглені завдяки вітрам; водночас, незважаючи на повсюдну руйнацію і занепад, інші споруди, конусоподібної або пірамідальної форми, що стояли в оточенні вищих будинків, збереглися у незайманому вигляді. Нам пощастило навіть роздивитися через бінокль щось подібне до оздоблення на карнизах — воно складалося з уже знайомих нам груп цяток, наявність яких на давніх мильних каменях тепер набувала значно більшої ваги.

У багатьох місцях будинки стояли зруйновані дощенту, а льодовий покрив мав глибокі розколини суто геологічного походження. Подекуди стіни розсипалися до самого льоду. Широка смуга від внутрішньої частини плато аж до розколини у передгір’ї десь за милю ліворуч од нашого перевалу була цілком вільна від забудови. Ми зробили висновок, що це могло бути річищем великої річки, що протікала містом мільйони років тому, у третинний період, і впадала в якусь підземну безодню біля велетенських гір. Звісно ж, увесь цей район з його печерами, безоднями й підземними таємницями був геть неприступним для людей.

Згадуючи, як нас приголомшило споглядання цього неймовірного видовища — міста, що вціліло з незапам’ятних часів до появи людини, можу лише дивуватися, як нам пощастило зберігати видимість душевної рівноваги. Певна річ, ми усвідомлювали — щось не так із хронологією, науковими теоріями або нашою свідомістю, однак змогли опанувати себе і продовжували вести літак, помічали безліч деталей і зробили цілу серію фотознімків, які ще можуть добре прислужитися і нам, і всьому людству. У моєму випадку, можливо, допомогли вкорінені навички вченого, бо почуття розгубленості й страху поступилися нездоланній допитливості та прагненню дізнатися про одвічні таємниці, з’ясувати, що за істоти створили цей гігантський мегаполіс та мешкали в ньому і які стосунки вони могли підтримувати з тогочасним світом або з представниками інших вимірів.

Це місто аж ніяк не можна було назвати звичайним. Воно могло бути осердям, центром прадавньої і неймовірної сторінки земної історії, про сліди якої туманно згадували тільки у неясних і перекручених міфах і яка повністю зникла серед хаосу і потрясінь задовго до того, як будь-яка відома нам людська раса пішла у своєму розвиткові далі за мавпу. Перед нами простягалася палеогеновий мегалополіс, порівняно з яким овіяні легендами Атлантида й Лемурія[114], Коморія і Узулдарум[115], а також Олейто у землі Ломар[116] були сьогоденням, навіть не учорашнім днем. Цей мегалополіс можна було порівняти з такою нечестивою доісторичною давниною, як Валузія[117], Р’льєх, Іб у землі Мнар[118], Безіменне місто в Аравійській пустелі[119], про які згадували тільки пошепки. Коли ми пролітали над лісом застиглих велетенських башт, моя уява подеколи виходила за межі розумного і блукала без певної мети у царстві фантастичних асоціацій, намацуючи зв’язок між цим загубленим світом і деякими з моїх божевільних думок щодо жахів, пережитих у таборі.

Задля зменшення ваги літака ми лише частково наповнили його баки пальним, тож мусили бути обачними під час проведення досліджень. Проте навіть за цих умов ми подолали — точніше, пролетіли — величезну відстань і знизилися до висоти, де практично не було вітру. Здавалося, не було меж ані гірському пасму, ані жахливому кам’яному місту, що підступало аж до самих узгір’їв. П’ятдесят миль польоту над хребтами в усіх напрямках не показали значних відмінностей у лабіринті, що, намагаючись вирватися з кам’яного полону, прокладав собі дорогу крізь вічну кригу. Втім, траплялися і вельми цікаві речі, як‑от візерунки, вирізьблені на стінках каньйону, де широка колись річка пробивала шлях через передгір’я, наближаючись до місця впадіння у безодню. Тут невідомі різьбярі перетворили відроги на велетенські стовпи, і щось у їх загостреній діжкоподібній формі викликало у мене з Денфортом якісь неясні, неприємні та тривожні спогади.

Ми також натрапили на відкриті простори у вигляді п’ятикутних зірок — вочевидь, місця громадських зібрань — і звернули увагу на численні нерівності. Там, де здіймався пагорб, його зазвичай перетворювали на таку-сяку кам’яну споруду, однак ми помітили щонайменше два винятки з цього правила. В одному випадку камінь занадто стерся, аби розібрати, що на ньому вирізьбили, а в іншому з міцної скелі зробили фантастичний монумент конічної форми, що віддалено нагадував славнозвісний Зміїний Надгробок у давній долині Петри[120].

Полетівши від краю гірського масиву у глиб континенту, ми виявили, що місто не було безмежним, хоча, здавалося, і тяглося вздовж хребтів у безкінечність. Здолавши іще з тридцять миль, ми помітили, що дивовижні кам’яні будівлі почали траплятися рідше, а ще за десять миль перед нашими очима вже лежала гола пустеля без жодних ознак вигадливих споруд. Річище поза містом було позначене широкою впадиною, тоді як сама поверхня плато полого підіймалася і зникала