Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

Дотепер ми не приземлялися, але було немислимо залишити плато, не спробувавши потрапити до цих моторошних споруд, тож ми вирішили знайти рівне місце ближче до перевалу і, посадивши літак, обстежити район пішки. Хоча ці спадисті схили були частково укриті руїнами, ми знизилися і невдовзі виявили чимало придатних для посадки місць. Обравши найближче до перевалу — адже нам ще треба було повертатися до табору через гірське пасмо, — ми точно о дванадцятій тридцять сіли на рівний майданчик, укритий товстим шаром щільного снігу, де ніщо не могло перешкодити нам за якийсь час швидко і легко злетіти.

Ми не вважали за потрібне робити навколо літака захисну споруду зі снігу, адже вітру майже не було, та ми й не думали надовго тут затримуватися. Відтак ми переконалися, що лижні шасі у літака цілком надійні, а важливі деталі двигуна убезпечені від обмерзання. Для нашої подорожі пішки ми зняли зайвий хутряний одяг і взяли тільки найнеобхідніше: кишеньковий компас, фотокамеру, невеликий запас харчів, папір і товсті записники, геологічний молоток і долото, сумки для зразків, моток линви, потужні електричні ліхтарі, а також запасні батареї. Усі ці речі були в літаку на випадок можливої посадки для фотографування, виконання замальовок і топографічних креслень, а також для відбору зразків скельних порід на схилах або у гірських печерах. На щастя, ми мали достатньо паперу, який можна було порвати і скласти у вільну сумку для зразків, щоб, як ті казкові Гензель і Ґретель, позначати шлях у підземних лабіринтах — це знадобилося б, якби ми знайшли печери без сильних протягів, в іншому випадку нам би довелося робити позначки на камені.

Обережно спускаючись гірським схилом по твердій льодовій шкаралупі до кам’яного лабіринту, що неясно вимальовувався у молочно-білому серпанку, ми майже так само гостро відчували наближення до якихось див, як і чотири години тому, підлітаючи до перевалу через цей неосяжний гірський хребет. Звісно, тепер ми краєм ока уже побачили неймовірну таємницю, яку приховували ці гори-велетні, однак перспектива опинитися всередині цих прадавніх стін, зведених розумними істотами мільйони років тому, задовго до появи людського роду на Землі, була аж ніяк не менш страшною і потенційно згубною за своїми наслідками через її космічну неприродність. Хоча розріджене повітря на такій висоті певною мірою утруднювало виконання будь-якої фізичної роботи, ми з Денфортом почувалися нівроку і вважали, що нам до снаги зробити все, що знадобиться. Ми ступили ще кілька кроків і опинилися перед покритими снігом безформними руїнами, трохи далі без даху стояло укріплення заввишки десять-одинадцять футів. Саме до нього ми і простували, а коли нарешті торкнулися велетенських обвітрених кам’яних брил, почувалися так, наче встановили небувалий і мало не блюзнірський зв’язок із давно минулими епохами, куди людині шлях був зазвичай закритий.

Укріплення мало форму п’ятикутної зірки, віддаль від одного її кута до іншого була футів зо триста; мур складався з різного розміру брил піщанику юрського періоду, в середньому шість на вісім футів. Ряд стрілчастих отворів або вікон чотирьох футів завширшки і п’яти заввишки були рівномірно розміщені між зовнішніми та внутрішніми кутами зірки, на висоті чотирьох футів над скрижанілою поверхнею. Зазирнувши через них досередини, ми виявили, що товщина муру щонайменше п’ять футів, усередині немає перегородок, а на стінах збереглися сліди різьбленого орнаменту і барельєфів, про що ми здогадувались і раніше, пролітаючи над подібними спорудами на малій висоті. Нижня частина приміщень, вочевидь, теж мала якесь оздоблення, але будь-які його сліди були тепер заховані під товстим шаром снігу та льоду.

Ми проповзли досередини через одне з віконець і безуспішно намагались роздивитися майже стерті настінні візерунки, так само було марною справою розгледіти те, що лежало під крижаною підлогою. Під час розвідувального обльоту ми бачили, що багато будинків у самому місті були скуті льодом менше за інші, і, можливо, якщо ми потрапимо до приміщень, над якими ще зберігся дах, нам пощастить знайти цілковито вільні від криги нижні поверхи. Перш ніж покинути фортецю, ми ретельно усе сфотографували і уважно оглянули могутні брили стін без будь-яких слідів розчину, що міг би їх скріплювати. Дуже шкода, що з нами не було Пебоді, його прикладні наукові знання могли підказати нам, яким чином укладали ці велетенські брили у неймовірно далекі часи, коли й постало це місто.

У моїй пам’яті назавжди закарбувалися всі подробиці тої півмилі шляху до міста, коли високо над головами, зриваючись з гірських вершин, люто завивав і свистів вітер. Тільки у страшних нічних снах могли явитися комусь із смертних ті оманливі видіння, які відкрилися нам з Денфортом. Між нами і шумовинням туману на заході бовваніли похмурі громаддя чорних кам’яних веж, і хай звідки ми дивилися, нас незмінно вражали їх вигляд і незвичайні форми. Це був міраж, втілений у твердому камені, і якби не світлини, я й сам би мав сумніви щодо реальності цієї картини. Кладка виглядала подібною до баченої в оглянутій нами фортеці, однак практично неможливо описати ті чудернацькі форми, яких вона набувала у міських спорудах.

Навіть світлини неспроможні передати безмежно химерного, неймовірного розмаїття, надприродної масивності й цілковито нелюдської екзотичності цих форм. Тут були геометричні фігури, для яких Евклід навряд чи дібрав би назви — неправильної форми зрізані конуси, виклично непропорційні тераси, шпилі з банеподібними потовщеннями, групи обламаних колон і п’ятикутні або гостроверхі споруди, які вражали божевільною гротескністю. Наблизившись, ми змогли побачити під прозорими ділянками криги трубчасті кам’яні містки, що дивним чином і на різній висоті сполучали розкидані споруди. Складалося враження, що тут взагалі не було упорядкованих вулиць, а там, де прадавня річка несла води через місто до гірських хребтів, за милю ліворуч виднілася ділянка відкритої місцевості.

У біноклі ми змогли роздивитися зовнішні горизонтальні майже стерті барельєфи та орнаменти з груп цяток, і в нашій уяві почала складатися картина міста, яким воно колись було — навіть попри те, що тепер майже не лишилося дахів, шпилів і бань. Загалом місто поставало як переплетення подібних до глибоких каньйонів кривих провулків та вуличок, деякі з яких перетворилися майже на тунелі через навислі над ними кам’яні брили та аркові мости. Зараз воно розкинулося перед нами як видиво зі сну на тлі пелени туману, крізь який до нас із півночі пробивалося рожеве світло низького антарктичного сонця. Коли ж на якусь хвильку сонячні промені зустріли на своєму шляху щільнішу за туман перепону, весь краєвид накрило тінню, і в усьому почала відчуватися неясна загроза, яку мені важко описати. Навіть далеке завивання і гудіння вітру серед гірських перевалів у нас за спиною набуло якогось сповненого лиховісними нотами звучання. Наприкінці нашого спуску до міста довелося йти надзвичайно крутим схилом, по краях якого оголена скельна порода наштовхнула на думку, що колись дуже давно тут була штучна тераса. Ми дійшли висновку, що під льодом мають бути сходи або щось до них подібне.

Коли ми нарешті увійшли до самого міста-лабіринту і почали пробиратися між уламками брил, нам здалося, наче ми стали меншими — через гнітючу близькість