Читати книгу - "Гніздо Кажана"

— То ось воно як? А звідки ви дізналися?

Ліза збентежилася.

— Я… мені б не хотілося говорити…

Ярослав Кирилович майнув рукою.

— Не напружуйтеся, це, зрештою, не так і важливо. Та я зовсім не здивований. — Він знову помовчав, і погляд його втратив пронизливість, а чорні очі мов затягнуло туманом. — Скільки я пам’ятаю, Роман ніколи не вирізнявся особливою дружністю щодо мене, ніколи ми з ним не були близькими та не товаришували, хоча я не мав ані брата, ані сестри. Та ось такого я від нього не чекав, зізнаюся вам. Але сам у всьому я винен, занадто вже запустив себе зі смертю Олени, не порахував того, що за цей час у моєму домі може звити собі кубло підступливий змій, діючи за моєю спиною. Та нічого, я ще поборюся…

Ліза прокашлялася.

— Але він може вас змусити.

— Як?

Вона перенизала плечима.

— За допомогою прислужників чи, я не знаю…

Ярослав Кирилович покривив гарні вуста.

— То пусте, — відповівся він, майнувши рукою. — Я нікого й нічого у своїм житті не боюся й ніколи не боявся, можете мені повірити. До того ж у мене є Карай, котрий перегризе горлянку кожному, хто насмілиться наблизитися до мене з поганими наміреннями. — Він помовчав, роздивляючись її чаклунськими своїми очима, у темних глибинах котрих знову почали запалюватися вогники похолонулої було ніжності.

Й у відповідь у серці Лізи озвалася власна ніжність, та непрохана, нахаблива гостя, котру вона ніяк не бажала допускати до свого серця, котру вона намагалася й не помічати й котрої страшилася й… жадала. Знову пригадався поцілунок під вербою, й вона навіть не поворушилася, коли він раптом рушив до неї.

— Але не це мене усе ж цікавить найбільше, — промовив він, зупиняючись на відстані подиху від завмерлої Лізи. — Мені все ж дуже цікаво, чому ви, Лізо, сказали мені про брудні намірення свого нареченого? Чому зрадили нареченого ви, та, котра має стати йому скоро дружиною? Вірною дружиною.

Ліза швидко поглянула на нього, тому що, коли він мовив останні слова про вірність… вона почула у тих його словах наче отруту, щось таке, чому вона не могла знайти пояснення.

Ярослав нахилився ближче.

— То чому ж, Лізо?

— Я… я не могла інакше.

Його чорні очі були такими близькими.

— Чому?

— Я… я не знаю…

— Чому, Лізо?

Вона поморщилася.

— Тому що… на мою думку, то підлість з його боку.

Ярослав незрозуміло гмикнув.

— Й не єдина у його житті, маю вам сказати. — Й раптово, так швидко, що вона не встигла й слова сказати, він ухопив її в обійми своїми сильними руками, притиснув до себе, змусивши задихнутися що від обурення, що від непроханого задоволення його близькістю. — Хто ви для мене, Лізо, хто? Прокляття чи світле благословення? Загибель ви моя чи благословення?

Ліза ледь трималася на ногах від слабкості, котра не мала жодного стосунку до її нещодавньої хвороби. Ні, то була нова, майже незнайома їй слабкість — слабкість жінки перед чоловіком, слабкість жіночого, вразливого серця від близькості чоловіка, що так його хвилює.

— Я… я не розумію вас, — вичавила вона з себе слабким, як і все її тіло, голосом декілька куценьких слів, відчуваючи, що знову зачакловують її ці пронизливі очі, змушують серце калататися, розум туманитися, а всю її слабнути тією невідомою слабкістю.

Ярослав погладив її щоку.

— Що з вами, Лізо? Ви знову захворіли? У вас горять щоки, палає лице, а очі наче в лихоманці блискають. Знову жар?

Ліза почервоніла ще відчайніше.

— Я… я не знаю, що зі мною.

У відповідь він тільки усміхнувся, усміхнувся особливою усмішкою — тою м’якою та ніжною, котра повністю перемінила його суворе, сповнене потайної гіркоти лице, заробивши його наче молодшим та ще більш привабливим, але він і без усмішки тієї був досить привабливим, вродливим чоловіком. Й кожна риса його смаглявого, довгастого лиця з тонким прямим носом, невеликими, гарного малюнку губами, котрі видавалися по-чоловічому суворими та твердими, чорними крилами брів над очима, що вражали своєю глибиною та темнотою нічною, — усе дихалося могутньою, непереможною силою, силою чоловічої, дещо грубуватої привабливості, силою, котра робила Лізу геть безпомічною та неспроможною протистояти тяжінню до нього. Та сила зараз втримувала її в його обіймах, примушувала забути про наявність у неї нареченого, про його золоту з діамантом обручку, котра оповила її тонкий пальчик. Вона геть забувала поряд нього про Романа Яковича, з котрим зібралася до вінця, з котрим вимушена буде назавжди пов’язати своє життя. Вона й не думала геть поряд Ярослава Кажановського, що наречений її зараз знаходився десь поряд, прогулювався садком із маман та Мері й міг будь-якої миті увійти до бібліотеки й побачити її в обіймах власного кузена. Для неї ж він зараз був таким далеким, майже неіснуючим. Навіть Назар, котрого вона так кохала увесь цей час, — він теж почав марніти у її свідомості, витіснятися з її серця поглядом оцих очей чорних та пронизливих, близькістю цього дивного чоловіка, хоча вона щиро вважала, що ніколи не зможе розлюбити Назара, розлюбити, навіть знаючи про його зраду.

А розлюбила ж.

Принаймні серцю вже було не так боляче при згадці про нього, й закрадалися думки, чи взагалі ж вона його кохала, коли почала так швидко забувати, тіснити його у власному серці іншим чоловіком…

Ярослав нахилив голову, чорні очі вп’ялися наполегливим поглядом у її збентежені зелені очі, мов намагаючись відшукати в їхніх глибинах щось таке, відоме лиш йому. Вона знала, що він зараз поцілує її, так само певно, як знала й те, що не відхилить той поцілунок, не відверне темноволосої голови своєї з важкою товстою косою за спиною, щоб уникнути того поцілунку… Поцілунку… котрий весь є божевілля — темне та солодке чаклунство, котрому вона зараз скорялася.

Голос Ярослава пролунав запитливо:

— Лізо?

Вона у відповідь тільки опустила очі, сховала довгими чорними віями палаючу зелень своїх очей, даючи мовчазну згоду