Читати книгу - "Аналітична історія України"

Совєцький Союз порядно спізнився з власною бомбою, але хутко надолужив, як звичайно, завдяки викраденню чужих секретів. Це було, здається, єдине в чому він дійсно спромігся «догнать і пєрєгнать Амєріку». Справа не тільки в шпигунах та перекидчиках, справа й у тому, що довірені Сталіна, – Л. П. Берія та І. В. Курчатов, знаходилися у досить вигідному становищі. Якщо американцям для повсякденного маніпулювання з небезпечними матеріалами приходилося вигадувати та будувати спеціальні роботи (випадково постраждалих від випромінювання в атомовому виробництві США за весь час було лише кілька), то у розпорядженні І. В. Курчатова були на це совєцькі зеки, життя яких було нічого не варте, ще менше, ніж життя «вільних». Скільки їх приплатило життям за здійснення совєцького атомового проекту, – ніхто не знає, ніхто й ніколи не рахував. Напевно, є такі табори й зараз. Принаймні, відомо, що наприкінці президентства А. Алєксандрова в АН СССР, у розпорядженні очолюваного ним атомового відомства таких таборів було ще біля чотирьох десятків. А то вже був, мало не початок «пєрєстройкі».

Брудність фізична, моральна й духовна, є чи не вирішальною прикметою «совєтского чєловєка». Отже, у великому поспіху, у гонитві за марою всесвітнього панування, радіоактивне сміття розкидували, де прийдеться. Адже, атомове випромінювання не відчувається й не помічається; а значить для примітивної совєцької людини – ніби не існує. Так стали непридатними для людського життя (та – на сотні років) – частина південного Уралу, Мурманск, вся Новая Земля, околиці Семипалатінську та багацько інших радіоактивних плям. Розкидані країною «чорнобильські зони» на десятки років перед Чорнобилем, були укривані від людей покровом «государствєнной тайни». До кондиції Мурманска, слід гадати, буде хутко доведений, тими самими людьми, й наш Севастополь.

Випробування атомової зброї в атмосфері, крім безпосередніх жертв (які в СССР були систематичними) – несли смерть й іншим: кожний водневий вибух в 1 меґатонну, – то близько 50 000 смертей у наступні роки. СССР – зробив їх не одну сотню.

Легким та понад отруйним для людини металом – берілієм, – вистилали всередині оболонки водневих бомб, це збільшувало кількість меґатонн. Сьогодні берілій можна викрити по всіх водоймищах «європєйской часті СССР», від Білого та по Чорне море.

* * *

Саме наявність атомової зброї в обох непримиренних сторін, у людства й тих, хто весь час пнувся над ним остаточно запанувати, – породила гонитву озброєнь, породила протистояння, яке мало не знищило світ. Він, за півстоліття, що пройшло по тому, – двічі отерся об атомову загибель. Першого разу тоді, коли «лібєрал» Н. С. Хрущов надумав був погрожувати США з берегів Куби: «отсєль грозіть ми будєм США…» – та ледь не висадив був світ у повітря. Другого разу це сталося, коли каґебіст Ю. В. Андропов, – став учиняти малі, але повсюдні полювання на власних людей. А до того надумав обставити ненависну НАТО своїми ракетами середнього радіусу дії; поклався на тактичну атомову зброю, щодо якої жодних обмежувальних угод не було. Проживи він ще кілька місяців, – і ми могли би мати повномасштабну атомову війну, але…

Так Бог помилував світ двічі, та – чи помилує наступним разом? Там, на Заході, де сьогодні вже взагалі мало розуміються на політиці, вважають: із розпадом СССР минула й атомова загроза. Але ми тут – добре знаємо, – атомова потуга Союзу не тільки збереглася, але з часом переходить до рук все більше безвідповідальних людей. То, як же з цим? А, тим часом атомова зброя розповзається світом, потрапляє до рук все більше безвідповідальних народів. Покищо атомова заглада лише відкладається: світ ще не вибрався із атомової прірви, куди його скинув вибух у Хіросімі.

Єдина надія (хоч як же прикра!) на те, що в цілому світі зараз спостерігається нахил у бік бактеріологічної та вірусної зброї, значно дешевшої, та такої, що можна вживати не оголошуючи війни…

Появу атомової зброї було сприйнято не однаково. Одні розглядали її – як крайній засіб відповіді на аґресію. Інші будували військову доктрину на «упрєждающєм ядєрном ударє», не дуже турбуючись наслідками: «Пусть останєтся хоть дєсять чєловєк, но чтоби ето билі совєтскіє!» Малися на увазі правдоподібно ті, вражені старечим маразмом «члєни Політбюро». До цього щасливого дня готувалися роками.

Коли влітку 1954 випробували на полігоні в Тоцку під Оренбурґом якусь надпотужну бомбу, маршал Ґ. Жуков, якого супроводжував акад. І. В. Курчатов, – наказав прогнати через ще не остигле місце атомового вибуху – зі смертоносним рівнем радіації, – кілька військових частин (разом, – до 40 тисяч людей). Досвід? – та ні, їх по тому ніхто навіть не обстежував, їх подальшою долею ніхто не цікавився. Отже, це не був і науковий експеримент, бодай людожерський. Так собі, звичайне ідіотичне цікавство двох всевладних із психікою первісного дикуна. Як усе це відбувалося, краще описати словами людини, що там побувала, який був у совєцькому атомовому пеклі. Та був не в укриттях, як оте одвічне боягузливе, настрахане безкарністю власних злочинів московське ніщо, а саме там де все й відбувалося. Звернімося по це до спогадів полковника запасу Юрія Лисенка (журн. «Україна», № 5, 1993).

Він, на початку, не забуває повідомити нас про те, що на атомове опромінення були перекинуті частини, ясна річ – з України. Бо, у XX ст. російський ґеноцид був спрямований, насамперед проти українського народу.

Другий гвардійський інженерно-саперний полк їхав од Броварів, що під Києвом, до невеличкого райцентру Тоцького днів із десять. Особливо не поспішали, хоча поїздові й давали «зелену вулицю». Разом із цим підрозділом на південий Урал було перекинуто ще кілька частин із Київського та Львівського військових округів.

Сам атомовий ґеноцид відбувався в наступний, як же відвертий спосіб:

Бомба вибухнула на висоті 350 метрів. Раптом під ногами схитнулась земля. Неймовірно потужний гуркіт оглушив усіх. По тому пронулав гучний тріск, ніби розірвали багатокілометрове міцне полотно: прокотилась вибухова хвиля. Бійці почули команду: «До бою!» Всі вискочили з окопів та укрить. Перед ними величезна на пів неба хмара. Знизу її підпирав стовп багряного полум’я. Хмара піднімалася дедалі вище, насуваючись на позиції.

За командою танки, вантажівки, колони піхотинців рушили через епіцентр атомового вибуху на позиції уявного супротивника. Неподалік догорав ліс.