Читати книгу - "Неідеальна потраплянка, Ліра Куміра"

А ввечері прийшов радник і приніс книги, що залишилися. Особливих обговорень у нас з ним не вийшло, адже я поки що не була готова до звичного вже навчання у вигляді діалогу. Та й звичайної розмови у нас якось не склалося, тому Ельдар просто пішов, залишивши мене наодинці з підручниками та власними думками.
У такому темпі минуло кілька днів, я потихеньку поглинала знання, а наставник розжовував мені великі істини світу магії. За цей час ми жодного разу не перетнулися з імператором чи ельфами. Хоча цьому сприяло лише те, що я стала добровільною затворницею. З кімнати я нікуди не виходила, а їжу ми приносила Міла. Так я прожила цілий тиждень, занурившись у таємниці світу дріад, і при цьому у мене банально не залишалося часу на нудьгу чи якісь переживання. Я спробувала увібрати в себе все те, що деякі люди (і не люди) вивчали роками. Мені було дуже важливо дізнатися якнайбільше про ту Силу, яку я отримала того пам'ятного дня.
І ось одного ранку до мене зайшов радник. У руках у нього був кошик. Вчитель мовчки підійшов до столу, відібрав кілька книг про плетіння сили і, оглянувши мій зовнішній вигляд, схоже залишився задоволений, бо просто взяв мене за руку, пропонуючи увійти до сріблястого вікна порталу.
Наступної миті ми опинилися в якомусь старовинному особняку. Виглядала будівля нежилою, хоча не можна було не відзначити, що її доглядають. І саме в цей момент я наважилася перервати тишу і запитала:
- Де ми? – Цікаво ж.
- У мене вдома, - відповів чоловік коротко, без пояснень.

- А чому тоді будинок виглядає нежилим? - Зазвичай у домах то тут, то там розташовані всякі дрібниці, а тут я опинилася ніби в музеї.
- Може, тому, що я в ньому не живу? - зрозуміло що нічого не зрозуміло. Ну та гаразд, як то кажуть: розтин покаже.
Ми спустилися в просторий хол і попрямували до виходу з особняка, але це був не головний хід, а один з бічних. А варто було нам опинитися на вулиці, як моєму погляду відкрився мертвий сад. Саме мертвий. Абсолютно всі дерева тут виявилися позбавленими листя, а клумби рясніли сухими кущами та стеблами. Було видно, що колись рослини доглядали, але зараз на них не було жодної бруньки чи листка. Дивно навіть.

Простеживши за моїм поглядом, наставник все ж таки вирішив дати мені коротке пояснення:
- Сад відразу повністю помер, в мить смерті моєї матері. Це був її сад, її душа, але зараз вони обидва мертві. - Я не очікувала такого одкровення. Відчувалося, що радник все ще не пережив біль втрати, і він його мучив.
Я підійшла ближче до перших кущів, і відразу відчула те, що намагався передати мені мертвий сад: тяжкість втрати не просто господині, а головної своєї частини. Вона була серцем цього саду. Серцем, яке перестало битися. Сльози градом потекли по моїм щокам, і я просто не могла їх зупинити. Побачивши мою реакцію, чоловік розгубився. Він швидко наблизився до мене, обіймаючи:
- Христино, пробач мені. Я не знав, що на тебе так вплине це місце. Вибач, ми зараз же підемо, - Ельдар зробив кілька пасів рукою, але я його зупинила:
– Ні. Я хочу допомогти цьому саду знайти нове життя. Мені й самій це потрібне.
Пройшовши кілька коротких кроків до засохлого куща троянди, я провела по ньому рукою, ніби гладячи. Мені хотілося поділитися з ним шматочком життя, пообіцяти, що все налагодиться, розповісти йому, як прекрасне життя, в нього треба тільки повірити. І в мене вийшло - у відповідь мені прийшло почуття боязкої надії, а на кущі з'явилися перші маленькі листочки.
Мені відразу ж захотілося поділитися цим з радником, і я обернулася в його бік, збираючись заговорити з наставником. Аж раптом світ навколо мене похитнувся, і я почала падати. От тільки впасти мені не дали. Чоловік акуратно підхопив мене на руки і поніс у будинок. Там він поклав моє ослабле тіло на маленький диван, а сам кудись втік. Свідомість я не втратила, але у м'язах відчувалася слабкість. От і поділилася силою із квіткою.
А коли вчитель повернувся, то я помітила в його руках кухоль із водою. Радник присів просто на підлогу поряд з диванчиком, погладжуючи моє волосся, ніби намагаючись заспокоїти. Ось тільки кого? Мене чи все ж таки себе? Він ще кілька разів зникав, але швидко повертався і приносив їжу та солодке. А коли мені стало трохи краще, Ельдар засяяв і запропонував піти з ним. Ми вийшли в ті самі двері, опинившись у тому самому саду. Ось тільки сад виявився не зовсім таким, як я побачила його вперше, дещо в ньому все ж таки змінилося. Зовсім невеликий п'ятачок землі був усіяний зеленими кущами, які квітнули!
- Я змогла! У мене вийшло! – радості моєї не було меж.
- Так, ти велика молодець, Тіно. Потрібно буде лише попрацювати над порційністю сили. Все ж таки не варто заради куща троянд падати без свідомості, – чи то хвалив, чи то лаяв мене наставник.
- Я обов'язково навчуся. - Сказала впевнено, і помітила посмішку на обличчі чоловіка поряд.
- Я й не сумнівався в тобі. А зараз нам краще повернутися до палацу. Завтра ми потренуємось видавати силу малими частками. - Після цих слів радник перемістив мене до моєї кімнати і відразу ж пішов.
А я на радощах почала кружляти по приміщенню, але швидко зрозуміла, що це була дуже погана ідея. Все ж таки я все ще відчувала слабкість. Але то дрібниці. Головне, що в мене вийшло!
«Завтра! Вже завтра я продовжу вчитися», - з цими думками я звалилася на ліжко і вмить відрубилася. Навіть не встигла подумати, що треба було переодягнутися і сходити в душ хоча б. Сон виявився сильнішим.
Сон... Мені знову снилися смарагдові очі, і вони посміхалися. Я потягла руку до обличчя з зеленими очима, і мій сон розтанув, наче серпанок.
А я відразу ж прокинулася.