Читати книгу - "Я теж її кохаю, Юлія Бонд"

– Нічого не потрібно.

Забираюсь у машину та влаштовуюсь на задньому сидінні. Мовчу, не бажаючи про щось говорити. Я злюся на чоловіка. І на себе. Тому що в тому, що трапилося, ми винні обидва. Як кажуть, у будь-якому конфлікті винні дві сторони і я повністю погоджуюся з цим твердженням.

– Куди ми їдемо? – Запитую я, коли машина починає петляти по незнайомих для мене вулицях.

Зустрівшись зі мною поглядом у дзеркалі на лобовому, Тагір ледь помітно посміхається.

– У дитячий будинок, – відповідає чоловік, шокуючи мене.

– Це жарт? Чи в тебе з’явилась чергова реконструкція для бюджетної організації?

Цокнувши язиком, Тагір повертає погляд на дорогу.

– Я подумав над твоїми словами та вирішив, якщо у нас не виходить народити свою дитину, то, можливо, варто усиновити чужу?