Читати книгу - "Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років"

та сприяв у поширенні української агітаційної та культурно-просвітньої акції у цих регіонах, яку здійснювали українські громади й товариства «Просвіта». Одночасно слід було зважати і на позицію німецької військової влади, яка була не зацікавлена в розширенні української території. Звертаючись уже в еміграції до подій навколо ситуації щодо державного об’єднання України з Кубанню, гетьман визнавав, що «з цією справою поспішати не варто», оскільки влітку 1918 р. для нього, «по-перше, неясно було, що робиться на Кубані й Чорноморщині, який там дійсний настрій умів стосовно цього питання, по-друге, я думав, що важливіше всього, перш ніж залучати до себе інші області, добитися порядку у себе». Водночас, за словами П. Скоропадського, німці, «з котрими йому доводилося говорити про це» і без яких він «не міг фактично здійснити серйозних військових дій, навесні й на початку літа не мали певної лінії поведінки»192.

За часів Української Держави провідники Кубанської Республіки лише після 17 серпня 1918 р., коли Кубань частково була звільнена від більшовиків, дістали можливість налагодити дипломатичні контакти з гетьманським урядом. Слід зазначити, що суттєво полегшував проведення проукраїнської політики в краї той факт, що більшість Добровольчої армії на цих землях становили кубанські козаки-українці. Натомість, за свідченнями Д. Дорошенка, тогочасний уряд в Україні дивився на Кубань як «на частину української землі, яка раніше чи пізніше має бути прилучена до України, або як автономний край, або хоча б на федеративних засадах». Справедливість такої позиції підтвердила і делегація Кубанської Законодавчої Ради у складі М. Рябовола (голова), його заступника С. Шахин-Гірея (голова комітету горців), членів Ради К. Безкровного, П. Каплина і Г. Омельченка та міністра землеробства Д. Скопцова, яка 28 травня 1918 р. прибула до Києва193. На урочистому прийнятті з нагоди зустрічі кубанської делегації 3 червня 1918 р. П. Скоропадський висловив сподівання, що «славні Кубанці підуть разом з молодою Українською Державою, щоб здійснити ті гарячі мрії, котрі являлись керовничою зіркою для наших батьків». Кубанські делегати запевнили гетьмана, що «обидва ці народи будуть жити в дружбі та союзі»194.

Основною темою переговорів стало надання Україною допомоги Кубані в боротьбі проти більшовиків та налагодження міждержавних відносин. Проте, як зазначав Д. Дорошенко, «між українським міністром закордонних справ і українцями-членами Кубанської делегації установилося потайне порозуміння вести справу в напрямку прилучення Кубані до України»195. Але в тогочасних умовах більшовицької присутності на Кубані реалізація українсько-кубанського державного об’єднання була передчасною. Кубанці в той час були залежними від донських козаків, які боролися за збереження Доно-Кавказького Союзу. Але найголовнішою умовою була допомога зброєю в боротьбі проти більшовицьких окупантів. Наприкінці червня 1918 р. з України вирушив перший ешелон із військовим спорядженням: 9700 гвинтівок, 5 млн патронів і 50 тис. снарядів для 3-дюймових гармат. Наступного місяця на Кубань було вислано три повністю споряджені батареї по 4 гармати в кожній, кількасот кулеметів та інші види зброї. За свідченням Д. Дорошенка, подібне постачання відбувалося щомісяця196.

Як зазначає В. Матвієнко, поступово в українського керівництва «визрів досить ризикований план, схвалений гетьманом, десантувати на азовському узбережжі Кубані 15-тисячну Окрему Запорізьку дивізію генерал-майора З. Натієва, що була дислокована вздовж демаркаційної лінії з більшовицькою Росією на сході Харківської губернії». Одночасно передбачалося, що на Кубані мало спалахнути антибільшовицьке повстання, за допомогою якого українські війська могли б визволити Катеринодар до підходу Добровольчої армії. Це створило б сприятливі умови для проголошення об’єднання Кубані з Україною197.

186

Робітнича газета. — 1918. — 10 березня.

187

Матвієнко В. Українська дипломатія 1917—1921 рр. на теренах постімперської Росії. — К., 2002. — С. 34.

188

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. — Т. 2. — С. 208.

189

Нариси історії Української революції 1917—1921 років. — Кн. 1. — С. 337.

190

Ґалаґан М. З моїх споминів (18-ті — 1920 р.) — К., 2005. — C. 23.

191

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. — Т. 2. — С. 273, 274.

192

Скоропадський П. Спогади. — С. 238.

193

Дорошенко Д. Спогади про недавнє-минуле. — С. 292.

194

Дорошенко Д. Історія України. — Т. ІІ. — С. 136—137.

195

Там само. — С. 137.

196

Дорошенко Д. Історія України. — Т. ІІ. — С. 137

197

Матвієнко В. Українська дипломатія 1917—1921 років на теренах постімперської Росії. — С. 99—100.

Урочистий прийом Гетьманом П. Скоропадським закордонних дипломатів, акредитованих в Україні. Київ, 1918 р. Стоять зліва направо: Г. Зеленевський, Дружина, О. Сахно-Устимович, К. Прісовський, двоє представників дипломатичного відомства Німеччини в Україні, німецький посол А. фон Мумм, І. Полтавець-Остряниця, О. Крига, Гетьман П. Скоропадський, граф Берхем, Лукашевич, М. Ханенко, австрійський військовий аташе в Україні, австрійський посол Й. Форгач, Д. Дорошенко та О. Палтов

Коли німецьке військове командування на початку серпня 1918 р. погодилося з проведенням цієї операції, П. Скоропадський віддав наказ про передислокацію Окремої Запорізької дивізії до залізниці для посадки в ешелони, були розроблені докладні плани бойових дій і виділені відповідні кошти. Водночас у Києві за погодження з Українським національним союзом почалося формування добровольчого Окремого Чорноморського коша для участі в боротьбі проти більшовицької влади на Кубані. Проте, за словами Д. Дорошенка, один з високопосадовців гетьманського Міністерства військових справ, який був у приязних стосунках з лідером білогвардійського руху М. Алексєєвим, і сприяючи його інтересам, «умисне затягав цілу справу, не вважаючи на виразні накази Гетьмана й військового міністра, зволікав під різними претекстами початок операцій, а тим часом Алексєєв швиденько вирушив в похід, захопив Катеринодар і скорим маршем посувався до Новоросійська. Тоді німці заявили, що вже пізно, і що вони не можуть допустити збройної сутички між українцями й добровольцями»198. Натомість Кубань у руках добровольців дуже швидко перетворилася на центр, у якому акумулювалися антиукраїнські «єдино-­неділимські» сили. Добровольча верхівка понад усе хотіла задушити паростки автономістських прагнень українців на Кубані.

Гетьманський уряд змушений був обмежитися другорозрядним дипломатичним представництвом на Кубані, призначивши 20 вересня 1918 р. консульським агентом 1-го розряду до П’ятигорська полковника української армії, барона Федора Боржинського, який свого часу проходив службу в Кубанському козачому війську. 28 жовтня 1918 р. у його першому таємному звіті МЗС Української Держави йдеться про ознаки визріваючого конфлікту між кубанським урядом і командуванням Добровольчої армії, яке брутально порушувало традиційне козацьке самоврядування, перешкоджаючи скликанню Військової ради та прийняттю конституції Кубанської Республіки. У зв’язку із цим він наголосив на необхідності поширення української пропагандистської роботи насамперед серед козацьких верств199.

Двадцять дев’ятого вересня 1918 р. кубанський провід звернувся до П. Скоропадського з офіційним листом про акредитацію в Києві Надзвичайної місії Кубанської Республіки, яка мала підготувати й укласти угоди про обмін військовополоненими, фінансові справи, постачання озброєнь і поштово-телеграфні відносини. Як зазначав Д. Дорошенко, неофіційно місії «було доручено вияснити ґрунт, на якому могло б відбутись державне об’єднання Кубані з Україною»200.

198

Дорошенко Д. Історія України. — Т. ІІ. — С. 137.

199

Матвієнко В. Українська дипломатія 1917—1921 років на теренах постімперської Росії. — С. 100—101.

200

Дорошенко Д. Історія України. — Т. ІІ. — С. 138.