Читати книгу - "Будні феодала - 1, Олег Говда"

Ведмідь звір сильний і розумний, якщо вірити людям, що розуміються на мисливстві. Але чому не спробувати?

— Приглянеш за конем?

— А як же, милостивець, усе зроблю. Ти головне, Михайла розуму повчи. Щоб назавжди бешкетувати перестав. А ще краще — з цих місць куди подалі забрався.

— Добре. Тільки де мені шукати звіра? Не весь же ліс обходити?

— І не треба. Стежку бачиш? По ній і йди. Він у цей час завжди в одному місці спочивати лягає. Розуміє, стерво, що боятися йому нікого.

Ще краще. Всього-то... Підкрастися до сплячого ведмедя, та всадити йому кулю з мушкета. Мрія, а чи не завдання. Якби не один момент… На який я якось не звернув уваги, а зараз згадав. Старий ніколи не попросив убити звіра. Різні слова вживав, але про смерть у поєдинку навіть не заїкався. Чи не в цьому каверза? А що цілком собі можливо. В іграх часто трапляються квести з подвійним дном. Прямим шляхом підеш, фіговину якусь заробиш, а якщо кмітливість виявиш, то і марципанів більше відсиплють. Тож поспішати не будемо.

Ведмідь справді дрих без задніх ніг. І хропів так, що я лежку його і без дороговказу знайшов би. На мою присутність, позначену ненавмисним хрускотом хмизу, реакція нульова. Навіть із ритму не збився… Не почув крізь хропіння.

— Пістоль!

Перевіряємо. Заряджений. Стріляємо у повітря і швидко-швидко перезаряджаємо.

Ведмідь гикнув і схопився. Тільки тікати не став. Навпаки рикнув і на задні лапи здерся. Ух, добряча звірюга. Тільки і я вже теж готовий до перемовин. Бо давно відомо, що револьвер і добре слово набагато ефективніше за одне лише слово.

— Чуєш, Михайле Потаповичу, йшов би ти звідси… Бортник на тебе ображається. Бешкетуєш сильно.

«Алло, це клініка? Дайте шосту палату. Де санітари? Тут чоловік у лісі зі звіром розмовляє. Виїжджайте негайно…»

Не, ну а що? Картинка феєрична… Саме те для підручника з психіатрії. Делириум тременс. Гарячка біла… Ось тільки ведмідь не нападає, слухає.

— Ти це… головою кивни, якщо коли розумієш. І краще назад, на дупу сідай. А то я нервуюсь, на твої пазурі дивлячись. Можу і бабахнути з переляку. Потім пошкодую, але тобі легше не стане…

Що я несу?

Ведмідь мою тираду вислухав. Рикнув ще разок, але вже не так упевнено.

— Ти мені перестань… Жарти убік! Рахую до трьох. Потім стріляю. Раз…

Звір замислився.

— Два…

Ой, мамо рідна! А ґніт догорів.

— Бабах!

В останній момент дуло убік відвів. А ведмідь… кивнув головою. І не просто сів — на спину ліг. Пардону прошу, мовляв. Лежачих не б'ють і усе таке...

— Очуміти… Не зрозумів… Це ти мені в полон здаєшся? Чи тобі просто смішно стало, от і качаєшся?

Ведмідь рикнув і лапами в повітрі замахав. Потім на бік повернувся. Геть чисто як людина. Тільки голову лапою не підпер.

І що мені з ним робити? Хоча, якщо пригадати, що я у грі, а тут свої умовності. Як у казках, то можливі різні варіанти.

— Гм. Цікавий розклад. Хочеш до мене на службу? Ну, гаразд… Беру. З кіньми в одному строю тобі навряд чи вдасться ходити, так що про сідло забудь, але ворота в замку сторожити — краще і не придумати. Згоден на таку службу? Якщо так, то приєднуйся до загону.

І як тільки я промовив це, глянь — а замість ведмедя під дубом витязь лежить. Та не аби який. Обладунок на ньому так і сяє. А на шолом і взагалі дивитись боляче. Ну, точно казка…