Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

Після загибелі Бердибека хани змінювалися на столі Джучидів з калейдоскопічною швидкістю. Спочатку трон посів Кулпа. Проте доволі швидко проти нього зчинився заколот, очолений вдовою Джанібека Тайдулою. Вона зробила ставку на Хізра. Але потім змінила плани, і на противагу Кулпі було висунуто кандидатуру Навруза. Той хутко захопив Кулпу з дітьми і вбив у січні 1360 р. Ставши ханом, Навруз одружився з Тайдулою, що мало символізувати примирення різних палацових угруповань. Але маховик протистояння в середовищі Джучидів важко було зупинити. Хізр домовився з частиною сарайської аристократії і в травні-червні 1360 р. підступив з військом до міста. Під Сараєм відбулася битва між протиборчими сторонами, у якій перемога дісталася Хізру, який і став ханом. Що стосується Навруза, то він загинув; було страчено й Тайдулу. Зацарювання Хізра було неординарною подією, бо той походив із нащадків Шибана, рід якого правив у Кок-Орді — на сході. Таким чином, якщо раніше представники правого крила керували Ордовичами і Шибанідами, то тепер ситуація повернулася на сто вісімдесят градусів. Хізр і не підозрював, що своєю перемогою відкрив браму до столу для інших вихідців із Кок-Орди. Тукатимурович Ордумелик у серпні 1361 р. убив Хізра й захопив стол. Однак уже у вересні того ж року Ордумелик гине від рук Тимур-Ходжі й Мюрида, — брата й сина небіжчика Хізра.

Отже, Сарай перетворився на «перехідний прапор» східної кок-ординської аристократії. Це не могло не викликати невдоволення західних ак-ординських емірів. Адже за нової розстановки сил виникла реальна загроза втрати влади, оскільки нові правителі зі східних теренів Золотої Орди приводили з собою своїх емірів. Починається втеча зі столиці на захід за Волгу «старого» нобілітету держави. «Найвагомішим» таким утікачем став родич Бердибека Мамай. Він забрав частину двору включно з царицями й поїхав із Сарая до своїх родових володінь, що розташовувалися неподалік сучасного Запоріжжя. Імовірно, частина державної скарбниці теж дісталася Мамаю. Незабаром ак-ординська аристократія висунула свого претендента на стол — Кельдибека. Доволі швидко він оволодів більшістю улусів на захід від Волги та майже всім крилом Мувала. Його монети карбувалися в Сараї, Мокші й Азові. Ареал же їхніх знахідок на сьогодні охоплює землі від Волги до Дністра.

Слабка джерельна база не дає поки що можливості з’ясувати роль Мамая у виступі Кельдибека. З одного боку, Мамай за Бердибека очолював крило Мувала і, як беклярбек, відповідно, збройні сили держави. Проте немає інформації, чи зберіг він ці посади за наступних ханів. Але точно відомо, що Мамай був гургеном — родичем хана Бердибека, тримав при собі частину ханського двору і скарбниці. Отже, вплив еміра мав бути вельми значним. Тим паче, що за попередні півстоліття, багато в чому завдяки реформам Узбека, влада і вплив емірів фактично перевершували можливості Чингізидів.

На сьогодні в історіографії все ж підтримується думка, що Кельдибек був креатурою Мамая, хоча останній і не виставляв поки що своєї влади напоказ. Головним же у виступі Кельдибека був той факт, що саме з його появою Золота Орда, зберігаючи формально всі атрибути єдиної держави, фактично розкололася на дві частини.

Основні суперники, Кельдибек і Мюрид, будучи розділеними Волгою, усю весну 1362 р. готувалися до рішучого зіткнення за Сарай. Улітку, в червні-липні, на берегах Волги розігрувалася майбутня доля держави. Після запеклої битви Кельдибека було розгромлено, а його військо зазнало великих втрат і розбіглося степом.

Але Мюриду не вдалося поширити свою владу далі, аніж він володів перед битвою. Саме тепер еміри виступають у новій ролі самостійних правителів окремих областей держави. Фактично вони стають схожими на удільних руських князів. Ібн Халдун так характеризує цю ситуацію: «Коли Бердибек помер і [верховної] влади не стало, ці [еміри] правили самостійно в провінціях». Джерела повідомляють нам про Булат-Теміра в Булгарі на Волзі, в Мордовії — Тогая, у цьому ж регіоні згадуються володіння Секіз-бея та Уруз Бути Бездєзького. На південному Подніпров’ї та в степовому Криму закріпився Мамай. На захід від Південного Бугу розкинулися володіння емірів Ногаєвого улусу. Вочевидь, таких володінь було більше, ніж згадано. Згідно з Ібн Халдуном, кілька емірів поділили округу Сарая і правили самостійно: Хаджичеркес в Астрахані, в інших місцях — Урусхан та Айбекхан.

Як бачимо, найбільшої самостійності набули саме володіння зі значною кількістю, якщо не перевагою, саме осілого населення. Більше того, деякі з них охоплювали територію раніше існуючих князівств (Мордовія) і царств (Булгарія). І це не дивно, бо саме на їх основі колись виникли ординські улуси. Крім того, нижча й середня ланки нобілітету старих часів, не кажучи вже про пересічне населення, залишилися незмінними.

Величезну роль відігравав економічний чинник. Адже відкритий степ не давав можливості протриматися у ньому в буремні роки окремим самостійним князям. Там дійсно важко було закріпитися та утриматися. Яскравим прикладом є історія з Тогаєм. Цей емір спочатку спробував закріпитися в містечку Бездєж, що лежало в степах неподалік Волги. Він навіть почав будувати укріплення навколо своєї ставки, проте, не закінчивши фортифікаційних зусиль, відступив до Мордовії. І якщо вже навіть степові еміри наважилися на «самостійне» життя, то тим паче до цього мали хист правителі осілих регіонів. Причому чималі ресурси останніх давали можливість їхнім правителям поступово кидати виклик сусіднім степовим емірам. Відсутність же легітимної ханської влади знімала з правителів тої чи іншої області всяку відповідальність щодо сусідів.

Наприклад, 1365 р. уже згадуваний Тогай здійснив напад на Рязанщину. Спочатку йому вдалося пограбувати князівство і навіть захопити місто Переяславль. Але вже на зворотному шляху рязанська дружина розгромила еміра. Причому Тогай був змушений залишити цей улус (князівство). Політичний розкол поглибився і кліматичною кризою, а за нею й економічною. Улітку 1361 р. в Золотій Орді сталася посуха, а взимку вдарили великі морози. У результаті в степу стався «голод великий». Ситуація ще ускладнювалася й епідемією, швидше за все, чуми, що пронеслася того ж року «в Орді, так по ряду і пішов і по руським містам в Новосипі, і в Коршеві, і в Брянську, і по іншим містам, і на Коломні». Не виключено, що однією з причин голоду було порушення притоку товарів з осілих областей. Адже, якщо степові еміри спромоглися на створення власних незалежних князівств, то аналогічні осілі області мали до цього