Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"

Сама генеральша знала Махамеда. І так його зненавиділа, що як приходилось проїздити або проходити повз його, то вона завжди одверталася й спльовувала. Як же почула, що він кріпаків бунтує, то жалілася комісарові. Коли б був Максим на той час не постерігся, не змандрував кудись з Пісок, щось на тиждень чи й більше, то, мабуть би, не минути йому й тюрми, а може, й самого Сибіру. Та що йому Сибір? Нічого!

Мучився отак з ним батько, мучився, та заплакавши, й каже Мотрі: «Ні, вже нічого з харцизою не вдію! Ні тихе слово, ні просьби, ні лайка — ніщо не помагає… Немає сили мені з ним битись… Хай же йде в москалі! Нехай його в службі попомуштрують, може, витруть ту юшку, що набрався дома!.. Хай його другі вчать: я з ним нічого не враю!..»

Мотря в сльози. Жалко матері своєї дитини. Уже який там він не лихий, який не недобрий, а все ж таки своя кров… Мотря плакала гіркими, а прохати Івана не посміла: вона догадалася, що то останнє слово батькового горя. Тут уже ніяке прохання не поможе!

А Максим як почув, то ні скривився, ні поморщився. Так-таки зразу згодився та й пішов до прийому, виспівуючи та вигукуючи.

Тоді саме у столиці велике діло скоїлось. Старий цар умер, а зосталося два брати. Старшому ж не можна чомусь було царством правити, — осівся на предківськім столі менший. Оже це не обійшлося мирно. Тоді саме царська гвардія з масонами забунтувала. Багато тоді лягло правих і винуватих, поки той бунт замирили… Як затихло, то новий цар, розпудивши стару гвардію, звелів нову набирати. Та щоб був один у один: високий, станкий, показний… Максим якраз підійшов під міру. Як випускали його з прийому, то не кричали й «лоб!». А якийсь усатий офіцер закричав: «У гвардію його! у гвардію!» Максим як почув, аж засміявся… та прожогом у двері. Тут він трохи не вдарився лобом об якогось бідолашного некрутика. Недовго думавши, він його стусонув коліном під бік, закричав: «Сторонись, крупа! гвардієнець йдьоть!..» Той поточився, трохи не впав…

Не вспів Максим одягтись, як його погнало три якихсь москалі в некрутську схованку і заперли на замок. Хатка невеличка, вікна з залізними штабами, як у тюрмі, а людей — повно. Той сидить плаче; той хоч не плаче — журиться; там купка регочеться з якоїсь вигадки…

— Прийміть, братця, й мене! — каже Максим до тих, що регочуть.

— Іди… додаси й свого слова.

— За що це нас, братця, позапирали в цю тісну хурдигу? — питає Максим, оглядаючи чорні, як сажа, стіни некрутської.

— А щоб не втік! — одказав хтось.

— Та кий його біс думав тікати… І довго вони так держатимуть?

— Та хто його зна… Кажуть би то, що три дні…

— Погано! хоч би сюди горілки, то воно б якось веселіше.

— А сирівцю з дохлими пацюками не хоч?

— Пий сам, коли подобається!

Далі Максим уже орудував бесідою: точив баляси та баляндраси; розказував про свої сільські походи; смішив усіх і реготався сам… Товариський чоловік — нічого казати! Уночі тільки сумно чогось йому зробилося, як став викрикувати часовий: «Слушай!».

Через три дні їх справді випущено і дозволено піти попрощатись з родиною, що поназ’їжджалась до прийому, як на ярмарок… Плач, голосіння — мов мертвих виряджають до гробу. Там стара мати заливається гіркими сльозами, обнімаючи бриту голову синову; тут молода молодиця з дитиною на руках голосить на весь майдан, однією рукою схопивши за шию молодого чоловіка; а ось сестра з братом розмовляє, сльозами доливаючи горе… От і старі діди посхиляли голови; от брати розмовляють, понурившись… А там знову батьки, матері… Між ними й Мотря, як з хреста знята; а коло неї сини — Василь та Онисько… Ходять вони втрьох од воза до воза, розпитують некрут, чи не бачили де Максима? Ні, не бачили… Вийшли з некрутської разом, а де він дівся, ніхто не знає… А Максим, як тільки випустили з некрутської, зараз потяг з москалями до шинку… Другі прощалися з родом, а він водить за собою юрбу москалів — і побратався вже! та здоровкається з скляним богом… Так Мотря й поїхала з синами, не бачившись з Максимом…

Незабаром некрут погнали кудись далеко-далеко… Люди знову поназ’їздились прощатися, може, вже востаннє з своїми бідолашними синами, чоловіками, братами… То не глибока річка клекоче, прорвавши греблю, то гудуть селяни, прощаючись з некрутами… То не ховають мертвих, то люди тужать за живими родичами… І Мотря між ними… Згорбилась, скривилась, заплакана, стоїть вона, опустивши на груди голову, а коло неї Василь з Ониськом — і Максим… Видно, материн жаль уразив і його безжурне серце: стоїть він біля матері, похнюпившись… Аж ось затуркотів барабан; москалі скомандували в лаву строїтись. Піднялась шатанина… Скрізь затужили, заголосили… Стали прощатися. Максим підступив до матері…

— Прощайте, мамо!.. не згадуйте лихом…

— Прощай, сину!.. прощай, моя дитино!.. Ша… шануй… себе…

Мотря обхопила його шию обома руками та так і повисла, за сльозами світа не бачачи…

— Та годі вам, мамо!.. Не журіться: я не пропаду. — Він висвободився з закляклих рук старої матері, — давай прощатись з братами.

От уже построїли некрут в лави: один за одним, один за одним. Знову затуркотів барабан; старші скомандували…

— Прощавайте!..

— Оставайтесь здорові!..

— Хай вам Бог помагає!..

— Щасливо!..

— Прощайте, мамо!.. — казав Максим, проходячи повз матір.

— Постой, сину!..

Мотря підскочила, сунула Максимові в руку грошей…

— Спасибі, мамо!.. — сказав Максим і гроші на ходу заховав у кишеню. — Прощайте… подякуйте батькові, що в москалі віддав!..

— Ша… нуй… ся… про… щай… си…

Мотря не договорила. Та й Максим не чув: він був уже далеко…

Вернулися селяни додому. Вернулася й Мотря з синами, заплакана, убита горем… Іван ходив по хаті хмурий, як осіння темна ніч. Він ні на одного сина не глянув, не обізвався. А як вони пішли з хати, тоді до Мотрі:

— Ну що… пішов?

— Провела… — каже Мотря, заливаючись сльозами.

— Що ж він?

— Нічого…

— А оддала?

— Оддала…

— Що ж?…

— Казав: подякуйте батькові, що в