Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"

злякався. Забув і про боїще з татарвою, кинувся на незбиту дорогу, набрав груддя повну пазуху і помчався насупроти бугая, ревучи й передражнюючи страшну звірину… Бугай став, підвів голову, ніби думав розглядіти, що воно, та знову круто повернув шию й нагнув голову до самої землі, — хотів копирснути рогом, щоб страху завдати, — та від жиру не нагнувся. Тільки зо зла гребонув страшенно ногою й геть далеко відкинув землю від себе. Максим пошпурив грудку. Метка рука якраз піймала серед крутого лоба; грудка розбилась — і пил засипав бугаєві очі. Знічев’я страховище жахнулося… Залупало червоними очима… підвело голову, глянуло на свого ворога — та аж потемніло… Круто схиливши вниз голову, воно пішло насупроти Максима. Максим не злякався й тут: груддя залітало, як ті кулі — одно поперед другим… Воно несло бугаєві гостинці то в лоб, то в ніс, то в боки… Страховище нічого того не чуло: воно навіть не чуло землі під собою… Завиваючи, воно йшло прямо на Максима — дедалі скоріше та скоріше…

— Ей, ей! — желіпнуло щось з генеральського двору. — Тікай, хлопче, біда буде!

Як опечений, крутнувся Максим і вітром помчався вподовж майдану. Бугай — за ним. Страшно було дивитися, як таке страховище, наставивши роги, неслося з усього свого страшного прожогу за невеличким хлопчиком, що, як горошинка, котився поперед його… От-от бугай настигне; от-от простромить рогом наскрізь Максимову спину… Аж ось і тин від генеральського двору… нікуди бігти… пропав Максим!.. Ні, не пропав! Він, як собака, плигнув на тин, а з тину — в бур’яни… Скочив і бугай на тин, — та на кілку й застряв… Линула кров з пробитого боку… Страховище заколихалось, ревнуло не своїм голосом, рвонулось з усієї мочі… Тин упав, — упав разом з тином і бугай додолу — і так болісно заревів, що аж слухати страшно… Кілок пройшов подовж усього живота, вимотавши геть кишки зсередини… Піднявся крик людський, збіглася двірня… Шатанина-мотанина!

— Що ж оце ти наробив?!. — питає Максима один з двораків, показуючи на бугая, що ледве-ледве дихав — сап…

Максим сміявся.

— Чого ти, сучий сину, зуби скалиш?… Ходім, я тебе до панії поведу.

Як з цепу зірвався Максим, так помчався додому.

Досталося б Іванові од генеральші за того бугая, якби були кріпаки не покрили Максима. А то сказали, що бугай погнався за собакою та й пробився. Правда, не погладили за те по головці скотинщика, а вліпили, скільки здужали, — та Іван напоїв його за те добре. Так і пропав бугай. Тільки всього — Максима вибив батько. Та що та бійка? Переплакав Максим, — та й знову за своє…

Душа його прохала волі; молоді сили — простору. Сумно було Максимові серед широкого, пустого степу, серед поораної ріллі, тісно в тихій батьківській хаті, тяжко між мовчазною скотиною, котру йому, як старшому, першому довелось пасти… І хлопець видумував шкодливі ігри: то на баранах їздив, то телят лякав, то прив’язував їм до хвоста дрючки й заливався заливним реготом, як телята дрочилися. Часто й густо батько його маніжив за це; оже нічим не зміг переломити шкодливого, веселого норову Максимовою. Оце, було, виб’є його батько; а через годину вже Максим на вулиці з хлопцями навкулачки б’ється або братів за чуби таскає, або запряже їх у гринджолята, як зимою, сяде сам за пана й батогом поганяє… поки не вшкварне так, що реви на усю улицю…

Палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк, він усіх побивав, над усім верховодив… А насміятися над ким, украсти, одняти що — йому дай! Генеральша ніколи не їла овощей з свого молодого садка: він усе пообносить, усе викраде, не дивлячись ні на собак, ні на сторожів. Раз його застукали на яблуні. Що ж — він злякався? Сторожі до його, а він як почав на них шпурляти яблуками, так ті назад… Тоді він скочив на землю; як вітер, помчався садком; як собака, перескакував через тини — і скрився в чисте поле…

Як же дійшов до літ та убрався у силу, — біда з ним та й годі! Високого зросту, станкий, бравий, широкоплечий, як з заліза збитий, а до того ще меткий, як заєць, співун-реготун… Хороший з лиця — повновидий, рум’янець на всю щоку, з чорними, веселими очима, з чорним лискучим усом, — він був перший красень на селі… Вся молодіж любила Максима за його вдачу, за веселий, безбоязний норов, — усі йому корилися… Хто напереді ставник несе, як ідуть весною святити парубоцьку криницю? Максим несе. Хто на Гудзевій улиці отаманує, улицю водить? Не кому, як не Максимові… Кому насміятись над ким? У Максима язик, як гостра бритва… Хто заніс Луценкові ворота й почепив на самім версі столітнього дуба? Хто в Тхорихи-вдови вимазав дьогтем ворота? Не хто, як не Максим… Чиїх рук не втекла Хоменкова дочка Хвеська?… Не втекла Максимових рук! Хто пустив погану славу на багатирку, Шрамченкову дочку? У кого ж язик довший, як не в Максима! Сам устряне, зведе дівчину, — сам потім перший і насміхається… Не одна їх і не дві наробило стида-сорому батькові й матері; не одну матір, не одного батька на донинім весіллі в хомутах через село водили… Не одна й не дві матірки плакало на Махамеда, як його прозвали старі баби. Не один парубок або й чоловік, покуштувавши на кулачках Махамедового «безміна», похиріє-похиріє та через півроку й на той світ переступить… А горілку пити, гуляти — Махамед усім п’янюгам привід дає! Позаливають очі — та шкоду, капості людям роблять…

Стали люди жалітися батькові, що Махамед синів їх розпоює, стали радити, щоб здержував сина. Та що батько вдіє з таким велетнем? Ні батькова грізьба, ні материна умова нічого не подіють з таким гульвісою, шибеником…

— Дай одружу! — дума Іван і радиться з Мотрею. Знайшли й молоду; умовили якось Максима, пішов з старостами. Так що ж? На заручинах Максим так нализався, що трохи-трохи не побив свого нареченого тестя.

— Господь з вами, з вашим молодим таким! — каже тоді батько старостам. — Хоч би мені прийшлося голодною смертю помирати та сказано: як віддаси Мелашку за Максима, то живий будеш, то й тоді б не згодився!

Вернулися люди з гарбузом; розказали батькові-матері.

— Побила мене лиха година та нещаслива з такою дитиною! — кричить батько.

— Ти нас, сину, на старість у славу ввів… нашого недовгого віку не жалуєш, — плаче мати.

А Максим — як ногу вломив: з хати та на вулицю, а там у