Читати книгу - "Напередодні Армагедону, Олег Євгенович Авраменко"

— І це вам здалося підозрілим?

— Ще б пак. Коти-перевертні дуже чутливі до будь-якої нечисті, і „чернець“ злякався, що коли ви покличете їх, його обман розкриється. Ну, а потім він остаточно зрадив себе, вигукнувши по-загорянському без найменшого акценту — хоча раніше казав мені, що не знає нашої мови. Оце вже воїстину: диявол хитрий, але дурний.

— Однак треба визнати, що до того він грав свою роль бездоганно, — зауважив я. — Ви дуже ризикували, пане Сіміч. Чернець міг би виявитися звичайнісіньким аґресивним параноїком.

— Ваша правда, монсеньйоре, я ризикував, — погодився Штепан. — Але іншого виходу не було. Цієї ночі ми мало спали й вирушили в дорогу ще вдосвіта, аби надвечір бути в Хасседоті. Ми вже добряче стомилися, до того ж випили, і лжемонах міг легко взяти нас під свій контроль. По тому, як він метушився і як наполегливо вимагав убити вас, я зрозумів, що ви були його головною мішенню. Він би ні перед чим не зупинився, виконуючи звоє завдання.

— Тоді чому він сам не напав на нас? — розгублено запитала Інна.

— Бо він Чорний Емісар, — пояснив барон, здивований нашим невіглаством. — Пекельні істоти, що здатні вбити людину чи завдати їй тілесних ушкоджень, можуть з’явитися на світ або за викликом чорного мага, або під час Прориву — і ніяк інакше. Тому псевдомонахові довелося шукати посередників.

— У такому разі, — зауважив я, — йому варто було зразу взяти вас під контроль.

Штепан кивнув:

— З погляду здорового глузду, так. Але, на щастя, диявол дурний, і його слуги неухильно дотримуються інструкції: найперше спробувати занапастити душі людей, підбивши їх на лихі вчинки, і тільки в разі невдачі надломлювати їхню волю.

До нас сторожко підступив один із загорян, високий, кремезний юнак років вісімнадцяти, лицем дуже схожий на Штепана, тільки безвусий. У простягненій руці він тримав ланцюжка з хрестом, що належав „монахові“.

— Pohlan, bratko.

Штепан узяв хреста й уважно оглянув його з обох боків.

— Дивна річ, — промовив він. — На цьому хресті нема ніяких кабалістичних знаків, а однак, його вільно носив слуга Сатани.

— Не думаю, що розп’яття, як матеріальний предмет, само по собі має якусь силу, — зауважив я. — Принаймі в підручнику з ритуальної маґії сказано, що будь-який сакральний символ стає дієвим лише разом з людською волею.

— Зрозуміло, — з серйозною міною на обличчі відповів барон, але очі його лукаво всміхалися. Я збагнув, що він, скориставшись нагодою, вирішив перевірити, чи справді ми такі невігласи, яких вдаємо. І, схоже, дійшов висновку, що ми ведемо якусь хитру гру, прикидаючись наївними простачками.

Я збирався пояснити Штепанові, що він помиляється, та Інна випередила мене.

— По-моєму, — сказала вона, гидливо морщачи носа, — нам краще продовжити розмову в іншому місці. Від цього смороду мене нудить.

Ми з бароном погодилися, що це розумна пропозиція.

Попросивши хазяїна негайно вислати когось на пошуки Леопольда й Лаури, ми втрьох піднялися на горішній поверх, до нашої з Інною кімнати. Дорогою Штепан прихопив пляшку вина й три чисті келихи — після всього пережитого це було зовсім не зайвим. І, ввійшовши до кімнати, ми передовсім трохи випили, щоб заспокоїти пошарпані нерви, потім я закурив сигарету, а Штепан — з дозволу Інни — свою люльку.

— Пане Сіміч, — промовив я. — Не подумайте, що ми хитруємо з вами, прикидаючись невігласами. Ми й справді в певному розумінні невігласи і нічого не тямимо в багатьох речах, які видаються вам очевидними. Ми з дружиною потрапили в дуже заплутану історію і геть не розуміємо, що довкола відбувається. Я це кажу, аби ви не дивувалися нашим запитанням, хоч якими дурними вони не здавались.

Перш ніж продовжити, я зробив коротку паузу. Штепан негайно скористався з цього, щоб прояснити один момент, який надзвичайно цікавив його:

— І все ж таки, монсеньйоре, ви з пані ґрафинею чаклуни чи ні?

— Ну-у… — невпевнено протягнув я і зиркнув на Інну. — Це залежить від того, що розуміти під словом „чаклун“. Так, ми володіємо чаклунськими здібностями, проте мало що знаємо і ще менше вміємо. Часто-густо ми не контролюємо своєї сили, і це нас лякає. Бачте, так склалося… — я замовк, зрозумівши, що починаю розповідати йому нашу історію, чого в даний момент не збирався робити. Спершу я хотів прояснити ситуацію з „монахом“. — Але про це згодом. Передусім розберімося з Чорним Емісаром. Як ви з ним познайомилися?

— Він уже був тут, коли ми приїхали, — розпочав свою оповідь Штепан. — Здавалося, він когось чекає. Ми влаштувалися за столом, замовили їжу й випивку, а „чернець“ тим часом уважно придивлявся до нас. Врешті, він підійшов до мене, назвався отцем Якобом, мандрівним проповідником, і запропонував мені розділити з ним трапезу. З поваги до його сану я не міг відмовитися, хоча побоювався, що він вмовлятиме навернутись до латинської церкви. Я вже мав справу з такими проповідниками, вони загалом нешкідливі, але дуже нав’язливі.

— Однак цей проповідник говорив з вами про інше, — швидше не спитав, а констатував я.

— Атож, про інше, — кивнув Штепан. — Його цікавила ситуація з нечистю на моїй батьківщині, в Загір’ї. Тепер я розумію, що він завів цю розмову з певною метою — належним чином підготувати мене до зустрічі з вами… Гм, мушу визнати, йому це вдалося. Розмова з цим вилупком дуже засмутила мене, всюди ввижалися слуги диявола, і скажу вам відверто: хоча аргументи лжемонаха стосовно вас були досить непевні, я мало не повірив, що ви насправді сатанинське поріддя.

— Невже у вас в Загір’ї такі кепські справи? — співчутливо запитала Інна.

— У нас така сама ситуація, як і на всьому Аґрісі, — сумно відповів барон. — Тобто паскудна. І що далі, то гірше. Поклонників диявола розвелося, як сарани, Чорні Емісари давно перестали бути дивовижею, вже тричі в Загір’ї відбувалися Прориви, і на світ Божий з’являлася всіляка нечисть з найпохмуріших глибин пекла. Щоправда, на власні очі я цього не бачив, але розмовляв з багатьма очевидцями, і вони одностайно стверджували, що нічого жахливішого в їхньому житті ще не було. Під час останнього, найдужчого, Прориву, що стався в Кралеві, на півдні Загір’я, загинуло понад три сотні людей і майже стільки ж дістали тяжкі поранення. Та й два попередні завдали чимало лиха. — Штепан важко зітхнув. — А це ж були