Читати книгу - "Його святість Кафі, Містер Фас"

Повільно допоміг сісти. Супровід стогони та зойки.

- Все гаразд? – Запитав на вухо.

- Аа… Так. – Скривився.

- Скоро це закінчиться. – спробував підбадьорити.

        Під час намазування мазі… йому дуже боліло. Стогін наче вічне колесо. Хитав головою туди сюди, намагався сховатись від болю.

        Поклав голову друга на подушку. Миттю заснув.

Тримаючи його. Жодний біль не різав моє тіло.

- Давайте хлопцю ці ліки з перервою пів години чотири рази на день. Десять капель. – Дала баночку.

- Скільки за це?

- Скажу іншим разом. Постараюсь гроші взяти із цих довбнів. – поспішила заспокоїти лікарка, - Вас били в живіт?

- Так. В живіт, хребет.

- Ви теж це пийте пару днів. І ось цією маззю мажте свої й хлопця синці. Коли закінчяться ліки приходіьту до мене, запитаєте у Вольта чи у голови. Я з Аресом виб’ю гроші за лікування з тих довбнів.

- Гаразд, дякою. – щелепу пронизав біль.

-  Ще хочу сказати. Через проблеми із нирками та травними органами, які явно будуть мучитимуть в більшому чи в меншому, дай бог. За ним потрібно часто виносити продукти життєдіяльності. Це  щоб ви не забули.

- Займуся.

- Одужуйте.  – Взяла валізи. На столі стояло  десяток пляшечок, ще дві банки мазі.

До будинку зайшов Вольт та Христя, Христя хотіла щось сказати але передумала. Глянула сплячому другу в обличчя.

- Ми будем на вулиці. – Сказала. Вони вийшли.

Все що мені хочеться, це спати.

***

        Об дах б’ється злива. Я розплющив очі лежачи лицем до ліжка Кафі в іншій стороні кімнати. Двері відчинені,  льє відрами, кожна краплинка приємно розбирається об поріг. Спокійний шум.

  Стоїть запах дощу сирість. Тіло обвіював легкий вологий холод.

 Христі ніде не було. Байдуже. Напевно десь із Вольтом. Дивно. За дощовими хмарами сховався пік дня.

        Вийшов порогом, вдихнув приємне прохолодне повітря.  Чи все нормально з ним? Пішов до друга. Сів поруч.

- Янгол… - рукою торкнувся вилиць янгола. 

        Безмовні думки охопили мене. Цей хлопець полонив мою душу. Небесний рай дає мені…

- Сподіваюсь ти не довго так сидиш? – запитав дивлячись мені в очі.  – Люблю твої карі очі. – підніс долоню до моєї щоки.

- Ні, хвилини три.  Як почуваєшся?

- Все добре. Радий що ти мій друг.  – досі гладив щоку.

- Добре це добре, чи добре але все болить? – іронічно підняв брови.

- Ну, можливо друге.

- В туалет хочеш?

- Так.

- Зараз принесу горщик.  – Встав за ним. Горщика стояло два.

- Вибач що тобі це треба робити.

- Мені не в новинку, краще це буду я ніж Христя.

        Після зроблених справ, помив руки взявся за пляшечки.

- Ще б знати треба їсти із ними чи ні… - сам до себе сказав. – Почнімо. – під голову друга поставив свою подушку. Взяв ложку, налив спершу йому.  – і я для компанії. – засунув ложку в рот.

- Гірке. – висунув язик. – занадто.

- Справді? – похитався туди сюди. –  Кава, звикнеш. – Поставив ложку, взяв  у руку блідо коричневу тару наповнену маззю. – Тепер це. Повільно тебе підніму гаразд?

- угу. –  у відповідь. 

Скинув ковдру, синці стали набагато більшими темного коляру. Це мене не насторожило, через час такі можливо?

 На живіт, груди та руки пішло багато мазі. Повільно допоміг Кафі сісти щоб помазати спину.

 - Мо… - засичав.

- Сильно болить?

- просто зі сну. – Скривив губу.

        Потім помазав себе. Пішло не мало мазі обом. Одягнувся, повив води, дав води другу. Все тіло нило болями.

        Через якийсь час прийшла забігла мокра до нитки Христя з кошиком накритим рушником. Де взяла кошик бог знає.  

- Де ти була? – в очікувані схрестив руки.

- Ходила із Віолою до однієї тітки по ягоди.

- Ви самі?

- Ось Вольт так само сказав і пішов теж. Залишивши вас на друга чи щось таке. – Закинула  волосся.

- Ясно.

- Ну як ви тут? – Христя принесла багато різних ягід та фруктів.

        Дякою їй.

- Добре. Кафі не дуже. – Відповів за нього.

- Зрозуміло. Мокра. Зараз Віола принесе їжу, ще зроблю пудинг. – присіла поруч Кафі. – Ну як ти? – злегка спустила покривало.

- Чудово, лише трохи… все болить. –  щиро усміхнувся.

- Ага. Його майже до пів смерті не побили а каже трішки болить. – відчуваюсь насупленим.

- Але живий? – Звертаючись до мене.

- Але хоче померти.  – Старі слова пронеслись шовком.

        Кафі піджав губи, спробував піднятись вище на подушку. Видав німий крик.

- Допоможу. – кинулась допомагати Христя.

- Слухай Дені. Помру я там чи ні, та це станеться рано чи пізно. Не – повернув голову у мій бік. – Тому прошу не думай про майбутнє яке не відоме. Та коли це станеться не тримай образи на мене. – трохи ще підсунувся. скривився–Ти навіть не уявляєш як багато ти зможеш без мене.

- І до кінця життя бути одним.

-  Навіть, якщо ти будеш один це не вирок самотності.  Самотність – ілюзія.

        Я промовчав. Зависла довга пауза.

Підвівся дати йому ліки.

- Треба сходити до Ареса.

- О не треба. – зупинила мене Христя. – Вже з ним поговорила.

- Що з тими…?

- Відправив їх в шахти Лонвела із словами « Або відробляєте компенсацію, або ідете в тюрму де вас стратять наказом імператора Врена, він дізнається що покалічили названого святим».

- Він знає?

- Ага, Виявляється усі до самої дев’ятої башти, ну точніше усі голови сіл містечок і тому подібне знають хто він. Ну зрозумів.

- Ясно.  – задумався. – Якби ми йшли до десятої то йшли б іншим шляхом і… - Не встиг договорити.

- Нас би не побили. – Підхопив мох думки Кафі, - Дені, не тривожся.

- Ти лежиш побитий.

- Так. Але щасливий. Не уявляєш яке задоволення мені приносить твій догляд за мною, ну окрім горщика. –  ніяково опустив очі.