Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

Олександр Хмельницький

осінь 2012 року

Кров насправді позбавлена смаку, що кров звіра, що перевертня, що людини, завжди відчуваєш одне й те саме – металічний присмак. Мені вже доводилося вбивати, але тільки щоб вижити. І вже точно не в пориві гніву, банально тому, що він попався під руку. Іван корчиться від болю, мій звір не щадив його, розпорюючи живіт пазурами, можливо, навіть перегриз би йому горлянку, якби одразу не рвонув до тіла дівчини. Мою свідомість засунули на задній план, я міг лише спостерігати та відчувати те ж саме, що і звір. Власне серце шалено стукало у скронях, але мені й звірові найбільше хотілося почути інше серцебиття.

Вона не дихала, серце її не билося. Я не розумів чому, мені здалося, Іван не так уже й сильно її штовхнув, але факт залишався фактом: життя покинуло її тіло. Звір не розумів цього, він скиглив, як якийсь дворовий собака. Я відчував його нестерпний біль і відчай, наче той втратив щось вельми йому дороге. Ткнув її носом, перекинувши на спину, і облизав язиком обличчя. Моя Герда само собою не відреагувала, приводячи звіра в ще більший розпач, мені здавалося, він був готовий роздерти всіх і кожного, настільки нестабільний був у цей момент. Хоча такі сильніші почуття раніше не були притаманні звірові, на частку миті мені здалося, що він її... любив? Так я думав, доки звір, розкривши пащу, не встромився іклами в її плече, роздираючи майже до самих грудей шкіру разом з одягом.

– Йой ся маєш, та що ти робиш?! – закричав Кирило десь позаду, заглушаючи несамовитий крик Марго.

Там позаду вони щось робили, кричали, але мені було наплювати. Звір водив язиком по роздертій шкірі, відбираючи кров, зосереджено і цілеспрямовано, немов знав, що робить. Язик торкнувся чогось зовсім несхожого на м'яку плоть, і звір знову втиснув ікла в її тіло. В обличчя бризнула кров розірваної артерії, стікала по всій морді, але ні я, ні звір не звертали на це жодної уваги. Червоний потік стікав з її плеча, а звір чекав, дивлячись лише на рану.

– Що тут відбувається? – пролунав крик Дем’янова старшого під гучні ридання Марго, але мені все ще було байдуже, як і на безглузді версії того, що сталося, від Кирила і Діми.

Кров стікала, поки я, нарешті, не побачив маленький гравій, розміром із зернятко, після нього кров почала витікати сильніше. Звір кілька разів зализав груди й плече, прибираючи язиком чортів гравій якомога далі від ран, кров перестала текти, але це не повертало її до життя, серце не билося. І тоді звір поступився, повернув мені контроль над тілом, знаючи, що далі їй можу допомогти тільки я. Так швидко не перетворювався ще ніколи, навіть подумати не встиг, чи варто це робити, як уже робив їй штучний масаж серця.

– Давай допоможу, – почув голос Дем’янова і тоді, коли він зробив крок у наш бік, різко розвернувся і загарчав, голосно показуючи всім, що варто підійти ближче, і будь-кому шию перегризу.

Чоловік застиг, він був лікарем і, найімовірніше, зробив би все набагато краще. Але я просто не міг підпустити до неї будь-кого, навіть його. Не зараз, ні за що.

– Він не в собі,– злякано промовив Діма, поки інші боязко відходили від мене якомога далі.

– Відійдіть, відійдіть! – скомандував Михайло їм і також відступив. Варто було йому зробити крок назад, я про нього забув.

Усі мої відчуття перейшли на слух, тільки б не пропустити момент, коли серце заб'ється. Та ще й силу треба було контролювати, щоб не зламати ребра. Зосередившись на цьому, я не помічав навколо себе нічого, що знаходилося далі двох метрів.

Раз... Два... Три. Серце б'ється повільно, слабко, але мені цього вистачає, щоб відчути полегшення і, підхопивши її за плечі, притулити вухо до серця і слухати, як воно б'ється. Не пам'ятаю, як перетворився назад на вовка, я навіть не помітив цього. Помітив це лише коли, зализавши її рани, звір знову помінявся зі мною. Її серце голосно билося у вухах, але вона все ще була непритомна. Звір постарався на славу, на шкірі залишилися не більше ніж синці, у мене б ніколи не вийшло так добре залікувати такі рани.

– Кай? – звідкись здалеку покликали мене, але я нічого не помічав навколо, зараз це було не важливим.

Опустив погляд нижче плеча на відкриті груди, звір явно не намагався бути делікатним, рятуючи її життя. Натягнув на груди трохи порвану чашечку ліфчика, зверху спробував прикрити його такою ж рваною кофтою. Робив я все це, думаючи про те, як би вона груди не застудила на холодному осінньому повітрі, і в той момент мені моя поведінка здавалася логічною і правильною. Як це виглядало з боку, не скажу, але, мабуть, вельми двозначно. Через довгу частку секунди, зрозумів, що зробив і відчув щось віддалено схоже на збентеження. Не тому, що я це зробив, а тому, що в цієї дії були свідки.

– Кхм... Кай? – знову покликали мене, і я вперше відірвав погляд від дівчини та подивився на Дем’янова старшого. Бажання заричати на нього придушив на довгу мить, але потім усе ж не втримався.

– Кай, подивися на її руку, – спробували донести до мого відома щось, я й подивився, чомусь спершу на чашку ліфчика, тільки потім на руку, та неприродно висіла, як шматок м'яса без кістки.

– Це не вилікувати вашою слиною, її потрібно вправити, Кай. Ти цього зробити не зможеш, великий ризик зламати кістки, розумієш? – зі мною говорили як із маленьким, я, звісно, розумів, але від думки, що її заберуть, усередині народжувалося бажання вбивати всіх і кожного, хто посміє. Заричав, притискаючи безвольне тіло ближче до себе.