Читати книгу - "Книга дзеркал"

Здавалося, він був глибоко переконаний у своїх словах.

— То ви знаєте, хто вбив Вайдера?

— Розказав їм усе до грама, сер. І опісля так і не зрозумів, чи хоч хтось зацікавився цією історією. Ніхто мене більше нічого не розпитував, то я й не сунув носа до чужого проса.

— Хто ж його вбив, містере Сіммонз?

— Називайте мене Дерек. То був той хлопець, Річард. А та розбещена кицюня, Лора, стала свідком, якщо не співучасником. Тепер дозвольте я розповім вам, що ж сталося.

Упродовж наступної години, у той час, як надворі повільно сутеніло, безперестанку курячи цигарки, Дерек розповідав мені про все, що він бачив і чув увечері двадцять першого грудня 1987 року, забезпечуючи мене такими деталями, що я здивувався, як він так добре це пам’ятає.

Того ранку він пішов до будинку професора, щоб відремонтувати унітаз у ванній на першому поверсі. Вайдер був удома, пакував свій багаж для подорожі на Середній Захід, де планував провести свята з кількома друзями. Він запропонував Дереку залишитися на обід і замовив страви китайської кухні. Він здавався втомленим і стурбованим і зізнався Дереку, що виявив на задньому дворі якісь підозрілі сліди — впродовж ночі падав сніг, і вранці сліди було чітко видно. Він пообіцяв і надалі дбати про хлопця, навіть коли на якийсь час його не виявиться в країні, й нагадав Дереку, що йому важливо продовжувати вживати ліки. Приблизно о другій пополудні Дерек покинув будинок професора і попрямував у студентське містечко, де збирався пофарбувати квартиру.

Того ж вечора, після заходу сонця, Дерек повернувся додому і повечеряв. Його непокоїв стан Вайдера, тому хлопець вирішив навідати його. Прибувши до будинку професора, Дерек побачив машину Лори Бейнз, припарковану неподалік. Він збирався подзвонити у двері, коли почув голоси людей, що сперечалися всередині.

Дерек пішов за будинок, уздовж озера. Було близько дев’ятої вечора. Світло у вітальні ввімкнули, штори були підняті, тому він міг бачити, що там відбувалося. Там перебували Джозеф Вайдер, Лора Бейнз і Річард Флінн. Професор і Лора сиділи за столом, а Річард стояв над ними й, говорячи, жестикулював. Він найгучніше кричав, дорікаючи двом іншим.

Через кілька хвилин Лора піднялася й вийшла. Жоден із чоловіків не спробував зупинити її. Річард і Вайдер продовжували сперечатися після того, як вона пішла. Зрештою, Річард, здавалося, заспокоївся. Вони обидва курили, випили кави, кілька склянок алкоголю, і, здавалося, атмосфера стала спокійнішою. Дерек замерзав надворі та саме збирався йти, коли сварка вибухнула ще раз. Наскільки Дерек міг згадати, то було якраз по десятій годині вечора.

Якоїсь миті Вайдер, що досі намагався зберігати спокій, розсердився і підвищив голос.

Тоді Річард пішов, і Дерек швидко обійшов будинок, щоби наздогнати його й запитати, що сталося. Щоб дійти до парадного входу, Дереку знадобилося не більше ніж двадцять або тридцять секунд. Річарда ніде не було. Кілька хвилин Дерек вичікував на нього на вулиці, але Річард як крізь землю провалився.

Урешті йому набридло чекати і він сказав собі, що Річард, імовірно, бігцем побіг, коли вийшов із будинку. Дерек повернувся до задньої частини будинку, щоб переконатися: з професором усе гаразд. Вайдер й досі був у вітальні, і, коли він устав відчинити вікно і впустити трохи повітря, Дерек пішов, боячись, що його там можуть побачити. Ідучи, він зауважив, що повернулася Лора, бо її машина була припаркована приблизно на тому самому місці. Дерек вирішив, що вона повернулася, щоб провести ніч із професором, отож йому краще піти звідти.

Наступного дня він прокинувся з самого рання і вирішив повернутися до професорового будинку, щоб ще раз перевірити, чи з ним усе гаразд. Дерек подзвонив у двері, але ніхто не відповів, тому він відчинив двері своїми ключами і знайшов тіло професора у вітальні.

— Я впевнений, що малий не пішов тієї ночі, а сховався десь поруч, а потім повернувся і вбив його, — сказав Дерек. — Лора теж тоді перебувала в будинку. Професор був сильним чоловіком, і вона б не змогла сама уколошкати його. Я завжди вважав, що то Річард його вбив, а вона стала або співучасницею, або свідком. Я не розповів про неї в поліції; боявся, що газети цим скористаються й заплямують професорове ім’я. Але я мав щось сказати, тому розповів про малого і його суперечку з професором.

— Як думаєте, Лора і професор були коханцями?

Він знизав плечима.

— Не знаю точно, не зловив їх на гарячому, та іноді вона залишалася на ніч, ну, ви в курсі? Той малий страшенно її любив. Я в цьому впевнений, тому що він сам мені розповідав. У ті часи, коли він працював у бібліотеці, я часто з ним спілкувався. Розказував мені багато всього про себе.

— І поліціянти вам не повірили?

— Можливо, вони й повірили мені, може, й ні. Як я вже сказав, мої слова не вартували би виїденого яйця перед судом присяжних. Прокурор не купився б на це, отож поліціянти відкинули зачіпку. Якщо ви перевірите, побачите: заява, яку я зробив у той час, була така сама, як і те, що я тільки-но вам сказав. Гадаю, документи ще зберігаються.

— Але ви пам’ятаєте багато деталей, — сказав я. — Я думав, ви втратили пам’ять.

— Мій стан вплинув на минуле. Це називається ретроградна амнезія. Після цього триклятого досвіду в лікарні я не міг згадати нічого, що сталося раніше, але з моєю пам’яттю завжди все добре, коли справа доходить до того, що трапилося після травми голови. Я мусив заново відкривати своє власне минуле, наче дізнаєшся про іншу людину: коли і де вона народилася, хто її батьки, у яку школу вона ходила, і все таке. Це й справді було дивно, але я звик. Зрештою, вибору немає.

Він устав і ввімкнув світло. Сидячи на веранді, у мене було відчуття, наче ми — дві мухи, закриті в банці. Я роздумував, вірити йому чи ні.

— Я хочу запитати вас ще дещо.

— Будь ласка, слухаю.

— У підвалі професорового будинку був тренажерний зал. Він тримав там чи деінде в будинку бейсбольну биту? Ви нічого такого не помічали?