Читати книгу - "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"

Щоранку підстаркуватий садівник шкутильгав довкола вілли й посипав добривом залисини на моріжку — там, куди втрапили Джаборові Вибухи. По обіді він підстригав кущі й розрівнював граблями стежку, а тоді йшов чаювати. Він не звертав жодної уваги на червонястих тварюк, тим часом як троє з них постійно ширяли над ним, мов хижі птахи над здобиччю. Безперечно, лише суворі умови, накладені під час виклику, заважали їм зжерти садівника.

Щовечора з садиби випливала ціла флотилія куль—шпигунів, щоб нишпорити містом. Сам чарівник не виходив з дому, керуючи звідти спробами відшукати Амулет. Цікаво, а Фекварлові та Джаборові дісталося за те, що вони мене випустили? Хотілося б на це сподіватися.

Вранці третього дня мою увагу привернуло ніжне буркотіння. Праворуч від мене на ринві з’явився гарненький, охайний голубок: він сидів, схиливши голівку набік, і зацікавлено поглядав на мене. Щось у його рисах змусило мене запідозрити, що це самичка. У відповідь я пробуркотів щось зухвале й відвернувся. Голубка грайливо посунулася ближче. Цього мені ще бракувало — закоханої пташки! Я відсунувся далі. Голубка підсунулася ще ближче. Я відсунувся ще далі — і опинився на краю ринви, простісінько над отвором.

Мені хотілося перетворитись на вуличного кота й злякати дурепу так, щоб вона вискочила з власного пір’я, та робити це біля самісінької вілли було надто ризиковано. Я вже готовий був летіти звідти куди завгодно, аж тут хтось нарешті надумав покинути садибу Саймона Лавлейса.

У мерехтливій синій сітці з’явилася маленька кругла дірочка, крізь яку виліз зелений, наче скло, біс із кажанячими крилами й свинячим рилом. Дірочка зникла. Біс змахнув крилами й злетів над вуличними ліхтарями. У лапі він тримав пару конвертів.

Голубка затуркотала просто мені у вухо. Я озирнувся — й мало не натрапив на дзьоб цієї надто вже ніжної красуні. Вона — зі своєю жіночою хитрістю — скористалась нагодою, щоб підсунутися до мене. Моя відповідь була виразна й коротка: голубка дістала кінчиком крила в око й стусана в бік. А я негайно пурхнув у повітря і вирушив навздогін за бісом.

Було зрозуміло, що це посланець, і він несе якесь повідомлення — надто небезпечне або таємне для телефону чи пошти. Мені вже траплялися такі істоти[44]. Хай там що він зараз несе — це моя перша змога розвідати, чим зайнятий Лавлейс.

Біс пролітав над якимись садками, ширяючи в теплих потоках повітря. Я поспішав за ним, завзято працюючи своїми коротенькими крильцями. Дорогою я ретельно обміркував ситуацію. Найбезпечніше і найрозумніше буде не чіпати конвертів, які несе посланець, а спробувати натомість заприятелювати з ним самим. Можна, скажімо, перетворитися на такого самого біса, заговорити з ним і втертися в довіру за допомогою кількох «випадкових» зустрічей. Якщо я буду терплячий, дружній і обачний, він неодмінно допоможе пролити світло на всю цю справу..

А можна просто вибити з нього все, що треба. Так буде швидше й певніше. На цьому способі я й зупинився. Отож я далі прямував навздогін за бісом, а біля Гемпстед—Гіс накинувся на нього.

Ми були вже досить далеко від вілли. Я хутко перетворився з голуба на химеру, каменем ринув на нещасного біса, підхопив його в польоті і разом з ним приземлився серед якихось чахлих деревець. Надійно вмостившись на землі, я перехопив його зручніше й трусонув як слід.

— Відпусти! — заверещав він, пацаючи всіма чотирма кігтистими лапами. — Зараз як дам! В’язи тобі скручу!

— Та невже? — я потяг біса в кущі й там придавив невеликим каменем. З-під нього тепер стирчали тільки рило й лапи. — Отак, — додав я, сів на камінь і видер у біса конверти. — Спочатку я це прочитаю, а тоді поговоримо. Розкажеш мені все, що знаєш про Саймона Лавлейса.

Не звертаючи уваги на прокльони не на жарт враженого біса, я заходився вивчати конверти. Вони виявилися різні. Один був простий і цілком чистий — ні імені, ні адреси, лише невеличка печатка з червоного сургучу. Другий виявився примітнішим: з м’якого жовтавого паперу й печаткою в формі монограми чарівника — «СЛ». Його було адресовано якомусь Р. Деверо, есквайру.

— По-перше, — запитав я, — хто такий Р. Деверо?

Біс відповів приглушеним, але нахабним голосом:

— Що це ти, смієшся? Руперта Деверо не знаєш? Ти дурень чи хто?

— Одна невеличка порада, — мовив я. — Дуже нерозумно зачіпатися з тим, хто більший за тебе. Надто, коли він уже засунув тебе під камінь.

— Засунь свої поради собі в ******[45]

— Питаю ще раз, — обірвав я його. — Хто такий Руперт Деверо?

— Прем’єр-міністр Британії, о Наймилосердніший і Наймилостивіший!

— Та невже?[46] Як я бачу, Лавлейс обертається у високих колах. Цікаво, що ж він хоче сказати самому прем’єр-міністр ові...

Я обережно підчепив печатку найгострішим із своїх кігтів, зняв її і акуратно поклав біля себе на камінь, а потім розрив конверт.

Правду кажучи, мені доводилось перехоплювати й дражливіші листи.

«Дорогий Руперте!

Прийміть мої найщиріші вибачення: сьогодні я трохи запізнюся до Парламенту. Я мушу затриматись в одній терміновій справі, пов'язаній із подією, наміченою нами на наступний тиждень; мені вкрай необхідно спробувати залагодити її сьогодні. Я аж ніяк не хотів би, щоб уся підготовка зійшла нанівець. Щиро сподіваюся, що ви пробачите мені запізнення.

Дозвольте скористатись нагодою і ще раз висловити нашу якнайглибшу вдячність за змогу провести цю конференцію.

Аманда вже оновила залу й тепер підбирає для Вашого кабінету нові м’які меблі в новоперському стилі. Вона також замовила безліч Ваших улюблених страв — аж до свіжих жайворонячих язичків.

Ще раз прошу вибачення. Я неодмінно буду присутній під час Вашого виступу.

Ваш відданий і покірний слуга,

Саймон»

Ось вона, типова манера чарівників: облесне марнослів’я, від якого в роті аж тхне оливою. А відомостей — раз, два й