Читати книгу - "Послухай мене, Тесс Геррітсен"

— Як щодо того передплаченого телефону? Чи були з нього ще якісь дзвінки останнім часом?

— Жодного. Цей телефон замовк.

— Гаразд, скажіть мені, що ви всі бачите, — попросила Анджела, все ще зосереджена на будинку через вулицю. — Вона простягнула Фростові бінокль.

— Що я маю побачити? — спитав він.

— Скажи нам, чи не насторожує тебе щось у цьому будинку.

Фрост подивився в бінокль.

— Я нічого не бачу. Всі жалюзі опущені.

— Точно, — сказала Анджела. — Бо вони щось приховують.

— Це їхнє право, — зазначила Еліс дратівливо авторитетним тоном. — Ніхто не зобов’язаний виставляти себе світові. Хоч містер Америка отам, схоже, радо це робить.

— О, це лише Джонас, — сказала Анджела. — Не зважайте на нього.

Але важко було не зважати на сивочолого чоловіка, що качав залізо по сусідству з Ґрінами. Він стояв перед вікном своєї вітальні з голим торсом і займався на виду в усього району.

— Ця людина не хоче, щоб на неї не зважали, — сказала Джейн.

— До речі, він у чудовій формі для чоловіка його віку, — зауважила Еліс.

— Йому шістдесят два, — сказала Анджела. — Відставний «морський котик».

— І це, гм, видно.

— Та забудьте ви про Джонаса! Головне — Ґріни. Я хочу, щоб ви подивились на них.

От тільки дивитися не було особливо на що. Мора бачила лише опущені жалюзі та зачинені двері гаража. Крізь тріщини на під’їзній доріжці попроростали бур’яни, і якби вона вже не знала, що там хтось живе, можна було б припустити, що будинок стоїть порожній.

— І погляньте, він знову тут, — сказала Анджела, коли повз них повільно проїхав білий фургон. — Удруге за тиждень я бачу, як проїжджає цей фургон. За цим я теж маю простежити.

— То тепер ти стежиш за всіма автівками району? — спитала Джейн.

— Я знаю, що він не належить нікому в цьому кварталі. — Голова Анджели повільно оберталась, стежачи за тим, як фургон проїхав вулицею і зник з виду.

Мора гадала, скільки годин на день Анджела стояла біля цього вікна, стежачи всім. Після чотирьох десятиліть тут вона мала знати кожну машину, кожне дерево, кожен кущ. Тепер, коли її діти виросли, а чоловік пішов, чи не стиснувся до цього її світ?

За кілька будинків від них загуділа газонокосарка, якою кощавий чоловік у бермудах підстригав у себе траву. На відміну від Джонаса, ця людина здавалась абсолютно нецікавою своєю зовнішністю, штовхаючи газонокосарку в шкарпетках де колін та сандалях.

— Це Ларрі Леопольд. Він дуже добре дбає про свій двір, — сказала Анджела. — Вони з Лорелеєю — такі сусіди, яких усі хочуть мати. Дружні люди, що пишаються своєю домівкою. Але Ґріни не такі. Вони навіть розмовляти зі мною не хочуть.

Мора побачила посмикування жалюзі на вікні будинку Ґрінів. Хтось у цьому будинку стежив за ними у відповідь. Так, це справді здавалося дивним.

У когось задзвонив мобільний.

— Це мій, — сказав Фрост і попрямував назад до їдальні, де залишив свій телефон.

— Тож тепер ви бачите ситуацію, — сказала Анджела.

— Так. У тебе забагато вільного часу, — сказала Джейн. — Вінс справді має вже повернувся.

— Він принаймні приділить мені увагу.

— Я приділяю тобі увагу, ма. Я просто не бачу жодних причин, щоб правоохоронці займалися людьми, єдина підозріла поведінка яких полягає в униканні тебе. Як щодо того, що ми дамо тим бідним людям спокій і підемо назад до їдальні по десерт?

— Шкода це казати, пані Р., але нам доведеться пропустити десерт, — сказав Фрост, повертаючись до вітальні. — Нас викликають. Ми з Джейн маємо їхати.

— Куди це? — спитала Джейн.

— Ямайський ставок. Вони знайшли ноутбук Софії Суарес.

19

Вони припаркувалися на Перкінс-стріт, просто за поліцейською машиною, і спустилися пологим берегом до краю води, де на них чекав патрульний Ліббі. Ямайський ставок був найбільшою прісною водоймою в Бостоні, а доріжка завдовжки два з половиною кілометри навколо нього — популярним маршрутом у любителів бігу. Тепер, коли денне світло вже швидко згасало, на доріжці був лише один-єдиний бігун, такий зосереджений на підтриманні свого темпу, що навіть не глянув на них, промчавши повз.

— Парочка дев’ятирічних хлопчаків помітила його після обіду просто тут, — сказав офіцер Ліббі. — Вони гралися поблизу, пускаючи камінці, і один з них помітив у воді щось блискуче. Зайшов по коліна й дістав його.

— Як далеко він був?

— У центрі ставок близько п’ятнадцяти метрів завглибшки, але по краях досить мілкий. Тож це було, можливо, від трьох до п’яти метрів від цього берега.

— Достатньо близько, щоб його могли викинути звідси.

— Так.

— Чи бачили хлопчаки, хто це зробив? Може, помітили когось неподалік?

— Ні, але ми не знаємо, скільки він пробув у воді. Його могли викинути багато днів тому. Діти віддали його своїй мамі а вона віднесла до місцевого пункту поліції. Наш айтішник помітив що серійний номер ноутбуку відповідає тому, який ви оголосили викраденим. Він каже, що жорсткий диск витягли, що дивно для грабіжника, знаєте? Хто краде ноутбук, а потім дає собі клопіт, щоб його зламати?

— Якісь відбитки пальців?

Ліббі похитав головою.

— Про це подбала вода.

Джейн повернулася і подивилася на машини, що рухалися повз них по Перкінс-стріт.

— Викинув і поїхав. Дуже шкода, що ми не маємо жорсткого диску для вивчення.

— Той, хто його вилучив, потурбувався, щоб не збереглося жодних даних. Цей ноутбук має такий вигляд, наче хтось пройшовся по ньому молотком.

Джейн розвернулася знову до ставка, де в останньому світлі дня мерехтіли брижі.

— Навіщо так цим перейматися? Цікаво, що в ньому було?

— Ну, ми цього тепер не дізнаємось, — сказав Фрост. — Усі дані знищені.

Джейн подивилася вниз на відбитки взуття в намулі, які залишили хлопчаки, що просто випадково обрали це конкретне місце, на цьому конкретному