Читати книгу - "Послухай мене, Тесс Геррітсен"

Дотепер Джейн припускала, що грабіжник понесе ноутбук на ринок, сподіваючись на швидкі гроші. Натомість осьде він опинився, розбитий та викинутий, нікому більше не потрібний. Звичайний грабіжник явно не став би такого робити. «Шо такого було в цьому ноутбуці, Софіє? Що ти таке знала, за що тебе вирішили вбити?»

Відбитки ніг хлопчаків розчинялися в сутінках. Самотній бігун знову промчав повз, дихаючи тепер швидше й важче, з глухим тупотом кроків по доріжці за ними.

— Якщо хочете поговорити з хлопчаками, що його знайшли, я маю їхні контакти, — сказав офіцер Ліббі. — Але не думаю, що вони зможуть розповісти вам щось корисне.

Джейн похитала головою.

— Не думаю, що якісь дев’ятирічні розколють для нас цю справу.

— Хоч вони, ймовірно, сплять і бачать розмову з детективом. Ви ж знаєте хлопців.

Хлопці.

Джейн подивилася вниз на майже невидимі вже відбитки взуття і раптом згадала пару блакитних «Найків», що лежала у захаращеній спальні одного хлопця. Який, імовірно, міг дати їм якісь відповіді.

Вона повернулась до Фроста.

— Дані на жорсткому диску, кажеш?

— Так?

— Можливо, є спосіб їх відновити.

Русалонька Аріель все ще напівлежала на своєму ліжечку з мушель в оточенні своїх незвичайних ракоподібних прихильників, але тепер ця водяна країна чудес була в спальні Джамала Берда. Джейн нахилилася ближче, щоб подивитися на золоту рибку Генрі, яка дивилася на неї у відповідь таким пильним поглядом, що цілком можна було повірити: за тими виряченими очима ховається мозок.

— Рибка видається щасливою, — сказав Джамалові Фрост. — Ти, мабуть, дуже добре про неї дбаєш.

— Стараюся робити все правильно, — відповів Джамал. — Ви знаєте, що золоті рибки впізнають обличчя? І їх можна навчити різних трюків?

— А ти знаєш, що вони можуть жити до сорока років? — спитала Джейн. — Я дізналася про це от щойно на днях. —«Від патологоанатома, яка геть усе знає»,

Джамал знизав плечима, не вражений.

— Так, це я вже знав. — Усі навколо, здавалось, багато знали про життя золотих рибок. Усі, крім Джейн. — Через свою астму собаку я мати не можу, — сказав Джамал. — Але з рибками все гаразд. А ця ще й житиме довго, якщо я добре про неї дбатиму.

— Та годі вам, ви ж сюди не про рибок прийшли говорити, — сказала мама Джамала. Пані Берд дивилася на них від дверей з кам’яним обличчям. Щойно вони зайшли до її будинку, вона дістала телефон і тепер тримала його в руці, готова записати будь-які погрози її синові.

— Ми тут тому, що нам потрібна допомога Джамала, — сказала Джейн.

— Знову?

— Учора ввечері в Ямайському ставку знайшли ноутбук Софії. Жорсткий диск зник, а всі дані, які вона на ньому мала, ймовірно, знищені.

Пані Берд здійняла брови.

— Ви ж не думаєте, що мій син з цим якось пов’язаний?

— Ні. Зовсім ні.

— Тож як він має вам допомогти?

— Мамо, — сказав Джамал.

— Любий, ти маєш бути обережний. Спитай себе, чого б поліції приходити й просити допомоги в п’ятнадцятирічного хлопця.

— Бо я можу знати те, чого не знають вони.

— Вони ж поліція.

— Але вони, ймовірно, не розуміються на комп’ютерах.

— Насправді він має рацію, — визнала Джейн. — Не розуміємось.

Джамал крутнувся у своєму кріслі, щоб подивитися на Джейн.

— Скажіть мені, що ви хочете дізнатись.

Йому могло бути лише п’ятнадцять, але цієї миті, дивлячись йому в очі, Джейн бачила у відповідь погляд впевненого в собі юнака.

— Ти казав, що Софія купила ноутбук для онлайнового пошуку, — сказала Джейн.

— Вона мені так сказала.

— Ти знаєш, якого саме пошуку?

— Ні. Вона просто попросила мене налаштувати для неї ноутбук. Я встановив деякі програми, створив їй новий джмейлівський акаунт. — Він засміявся. — Мені смішно, бо вона все ще використовувала для своїх емейлів якісь допотопні ресурси.

— Тож ти зареєстрував її на джмейл? — спитав Фрост.

— Так.

— Знаєш якусь її вхідну інформацію?

Джамал якусь мить дивився на нього, ніби намагаючись вирахувати неназвану причину цього запитання. Запитання, що могло створити для нього проблеми.

— Я не хакав її акаунт, якщо ви про це.

— Ми кажемо зовсім про інше, — сказала Джейн. — Але ми сподіваємось, що ти зможеш зробити це для нас тепер.

— Хакнути її акаунт?

— Ти ж міг запам’ятати деталі. На кшталт імені користувача та пароля.

— Можливо. То й що?

— Якщо ми зможемо прочитати її емейли, дізнатись, з ким вона листувалась, це допоможе нам спіймати її вбивцю.

Джамал задумався над цим, зважуючи ризики довіри їм. Допомоги їм. Нарешті він зітхнув і крутнувся до клавіатури.

— Її пароль: Генрі плюс адреса. Я казав їй, що він недостатньо надійний, але вона відповіла, що інакше не запам’ятає.

— Її пароль містить ім’я цієї рибки?

— Чому б ні? — Він почав набирати, і його пальці зарухалися так швидко, що їх було майже не видно. — Ось. Ви увійшли.

«Отак просто». Джейн з Фростом перезирнулися, обоє приголомшені тим, як швидко їхню проблему розв’язав п’ятнадцятирічний.

— А ось її скринька, — сказав Джамал. — Повідомлень тут небагато, бо вона мала цей акаунт лише кілька тижнів.

Але ці тижні були надзвичайно важливі до самої її смерті.

Джамал відсунувся, щоб дати Джейн із Фростом змогу подивитися на екран. Джейн схопила мишку і почала клікати повідомлення.

За останні три тижні свого життя Софія Суарес отримала емейли з лікарні «Пілґрім» щодо розкладу роботи, повідомлення з перукарні з підтвердженням запису, нагадування про новий випуск журналу сестринської справи, два анонси від «Амазону» про вихід нових любовних романів, а також повідомлення, що були явно спамом. Дуже багато спаму. Але там не було ніяких повідомлень із погрозами, нічого, що здавалося б незвичайним.

Тоді Джейн клікнула емейл, надісланий з хотмейлівської адреси. Він був завдовжки лише у два рядки.

«Мені переслали ваш лист зі старої квартири. Я хочу дізнатися