Читати книгу - "Заступниця Баби-Яги, Марина Орєхова"

— Я піду до Енлік. Треба, щоб хтось допоміг тут… Та й швидше розібратися з цим…

Неохоче озираюся довкола. Насправді увесь цей безлад можна було б зібрати віником та совочком, якби я не знала, що на піску лежали не комахи, а більш розумні, ще й з магічною силою, істоти... Яно, яка ж ти цинічна! І як взагалі мене угораздило стати Берегинею? Ні, насправді дуже шкода цих крихіток. Навіщо ж було кидатися одне на одне з тими колючими штуками? 

А стежник так і стежить за мною поглядом, не відпускає. Він ніби дивиться крізь. Ух, аж холодок по спині.

— Ну то поспішайте, Яно Петрівно. Скоро тут буде багато піксі та фей, які заберуть поранених. Про загиблих подбаю я, — мовив він сталевим голосом та переключився на поле битви. Його обличчя стало зосередженим та суворим.

Я посунула короля ближче до центра долоні, щоб зручніше було його нести, та намагалася зосередитися із напрямком до феїного шатра. Утім цікавість взяла верх над бажанням чимшвидше ретируватися з місця подій.

— Ви переправите їхні душі в інший світ?

— Саме так. Це моя робота. Робота стежника. Я знаходжу душі, які заблукали, та переправляю їх туди, де їм місце. А цим душам пощастило — вони не затримаються тут ні на долі секунди. А от про ту, що за вами ходить, так не скажеш.

— Перепрошую? — мої зіниці розширилися. По спині побігли сироти. Що він таке каже?

— За вами душа ходить, в яку ви буквально вчепилися, прив’язали до себе і не відпускаєте. Дуже цікаво…

Воля підійшов до мене ближче. Його зіниці раптом звузилися, як у кота, і він дивився крізь мене, потім провів рукою по моєму плечу. Я інстинктивно відсмикнулася. Повіяло холодком...

Ох, мої ноги вже готові бігти, тільки б від нього подалі. Краще б я нічого не запитувала та просто пішла. Невже він дійсно щось бачить? 

— Я краще піду, — знітилася я, але не змогла зсунутися з місця. Аж раптом він здригнувся та опустив руку. Його очі стали звичайними.

— Ваш амулет закриває ауру. А дух загруз глибоко в ній. Я б міг допомогти, Берегине. І вам, і цій душі. Рідко таке побачиш у вищої істоти. Ви давно б мали відпустити.

— Ви помиляєтесь. Я краще піду.

Стиснувши губи від образи та страху, розвертаюся в бік до шатра Енлік. Як же добре, що жихарка дала мені цей амулет. А ці його слова… Моторошно якось. Хоча, я здогадуюсь, про яку душу він говорить. 

У носі защипало, живіт скрутило. Ніби болючі спогади заворушилися всередині, голками кололи то там, то тут. На очах нагорнулися сльози. Богданчику, невже це ти поряд зі мною? Я знала. Я завжди відчувала тебе поруч. Але Воля не правий. Я не прив’язувала тебе. Ти сам не хочеш іти, я знаю. Ти захищаєш мене, ти досі любиш мене. 

Раптом десь поруч почувся хрускіт зламаної гілки. Я здригнулася та огледілася – нічого. 

Мабуть, пташка злетіла та зламала гілочку. Ще раз озираюся на поле битви та Вольдемара, який стояв на березі зі здійнятою догори головою, ніби розглядав хмари на небі. Цікаво подивитися, що саме він робитиме та як доправлятиме душі мертвих піксі в інший світ. Все-таки затримаюся та подивлюся. Здалеку. Він наче і втратив інтерес до мене. А цікавість просто розриває. Не щодня таке побачиш у людському світі. Точніше, ніколи!

Він водив руками у повітрі, щось буркотів під носом, а потім якесь золотисте сяйво, що піднялося з піску, всіяного тілами, зависло у повітрі та розчинилося. Таких золотистих хмаринок ставало більше. Я як зачарована спостерігала за таємницею життя та смерті, не вірячи своїм очам. Моя підсвідомість раптово розширилася, моє уявлення про світ набуло якогось іншого сенсу. Дивне відчуття, ні хороше, ні погане, заповнило мене. Я нібито стояла на краю височезної гори та спостерігала за чимось неймовірним, що відбувається за крок від мене, на відстані витягнутої руки. Невже це все по-справжньому? Невже це все бачу я? Проста дівчина, яка давно забула й мріяти про магію. Яка шукала її все життя, але давно розчарувалася та покинула пошуки…