Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

бажання полягало в тому, щоб їй оселитися десь у вільнішому краї (тобто не в підросійській Україні) і «щоб власне до кінця набратись, а не скинутись політики» [96, с. 89]. За її словами, Драгоманов уявляв її не своїм епігоном, а «духовною дитиною». Тож вона не бачить себе «тілько консерваторкою паперів» [96, с. 89]. Навіть своє слово вона уявляє політичною зброєю і не хоче його «скинутись». Вона ще більше загострює ситуацію і навіть порівнює відмову від творчості з самогубством: «Може той архів, для якого я, “розуміється мусіла б” (кажете Ви) зробити таку жертву, — пише вона Павликові, — і вартий її, може одно слово з нього варте більше, ніж мої слова минулі і ще ненарожденні, тілько — у мене рука не здіймається на таке самовбивство, я ще не маю сеї одваги, я ще не нажилась душею, я ще навіть як слід не спробувала своєї сили і — маю вже її занедбати, придушити, “скинутись”? Ні, не маю одваги, хоч киньте в мене камінем. Не можу» [96, с. 90]. На цей час Леся Українка вже цілком сформована письменниця, авторка «Блакитної троянди» й «Одержимої», вона задумує свою «Кассандру», тож подібна жертва — відмова від творчості («слів минулих і ще ненарожденних») — для неї рівноцінна самогубству.

Однак варто пригадати, що сім років перед тим саме пам’яттю про вчителя пройнята її дискусія з Іваном Франком, яка розгорнулася вже наступного року по смерті Драгоманова. Франкова критика поглядів Драгоманова наростала повільно, але проявилася після його смерті. В одинадцяту річницю смерті, 1906 року, Франко навіть опублікує статтю «Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова», у якій висловить низку критичних міркувань, і зокрема головну суперечність у світогляді філософа назве «мішаниною двох ідейних кругів»: «круга поступових європейських ідей і круга спеціально-російського хлопофільства» [104, с. 426]. Він також стверджуватиме, що для Драгоманова «суспільність — се, властиво, тільки продуктивна, робуча, в нашім краю хлопська маса», отже, «мужикофільство» [104, с. 426]. Важливо, що на цей час Франко вже відходить від радикального «мужикофільства» в бік націоналізму. Проте є ще одна причина його виступу: Франко береться критикувати Драгоманова після смерті свого вчителя, прагнучи таким чином звільнитися від його впливів і його влади.

У 1906 році Франко також видав листи Драгоманова, де зізнавався, яким болісним був його вплив на нього. «Мені видасть ся, що Драгоманов, — писав Франко, — певне сам того не знаючи і не відчуваючи, робив собі з мене жорстоку гру, мучив, відпихав і знов притягав мене, зовсім безцільно, бож ані для загальної справи, ані для мене самого се не принесло ніякої користи» [35, с. 9]. Називаючи Драгоманова «правдивим учителем», сотвореним бути «духовним провідником великої нації», «авторитетом», Франко водночас говорив про фатальний вплив діяча на його самооцінку. «Я ніколи не мав претензії ані до Драгоманова, ані до нікого іншого, щоб зглянувся на мою бідність, щоб признавав мені якусь вартість, якусь заслугу, чи що, і я нікому не можу докоряти, що мені того не признав, що мене осуджував або підіймав на сміх. Але мене боліло се в листах Драгоманова, — зізнавався знову й знову Франко, зокрема в листі до Людмили Драгоманової, — і заболіло наново, коли я порядкував їх до друку» [100, с. 314].

Леся Українка, зі свого боку, після смерті Драгоманова певний час перебуває повністю в орбіті його ідей. Її розрив із дядьком був не таким болісним, як у Франка. У болісних видіннях-галюцинаціях, про які оповідав хворий Франко, Драгоманов наказував йому «повіситися», а в «Історії моєї хвороби» письменник оповідав, що його мучив «суд Божий», який зорганізував над ним Драгоманов. У хворій Франковій уяві саме Драгоманов накликав на нього демонів, які довгими дротами скрутили йому руки, і засудив його на страшні пекельні муки на довгі роки.

Леся Українка натомість після смерті дядька лишається «драгоманівкою». Вона обстоює радикальну партію в Галичині, цікавиться соціал-демократичним рухом в Україні. Імовірно, дядьковими закидами в бік Франка обумовлена і її полеміка 1896–1897 років з Іваном Яковичем, що є в повному сенсі «драгоманівською», і не лише тому, що його ім’я згадується в статтях, але й через те, що головні дискусійні питання, до яких апелюють опоненти, відсилають до Драгоманова.

Теза про учнівство й вірність ідеям Драгоманова стала спільною в численних спогадах та розправах про Косачівну. Микола Зеров, однак, у 1920-х роках поставив питання про те, «в якому саме розумінні Л[еся] Українка лишилася “вірною заступницею” драгоманівської думки» [44, с. 386]. Зеров додав до цієї тези важливе уточнення. Серед усіх тих людей, «що перейшли в історію громадського нашого життя як учні Драгоманова, ясно вирізняються два одмінні типи», — зауважив він [44, с. 386]. Одні, як Павлик, цілком залишилися в «полоні його яскравої індивідуальності» й своїх власних стежок не проклали. Другі, як Франко, засвоївши «зерно драгоманівської науки», ішли власними шляхами й «плід дали свій власний». До цього, другого, типу Зеров відносив і Лесю Українку, наголошуючи, що, «зобов’язана дядькові багатьма поглядами, багатьма розумовими своїми інтересами, завжди підтримуючи в собі культ його думки, — вона здобулася, проте, на повну розумову самостійність <…>» [44, с. 386].

Проте поки що, відразу після смерті Драгоманова, Леся Українка лишається в орбіті дядькових ідей. У 1920-х роках критик Андрій Музичка, та й сам Зеров, очевидно, не без ідеологічних запитів, проводили пряму аналогію між вірністю ідеям дядька й участю письменниці в політичній боротьбі, зокрема соціал-демократичних угрупованнях наприкінці 1890-х років. Проти цієї участі в соціал-демократичних змаганнях, однак, виступив ще за життя Лесі Українки й невдовзі по смерті Драгоманова інший його учень — Франко.

Наприкінці 1896 року він публікує в журналі «Житє і слово» статтю «З кінцем року» — фактично лист до наддніпрянських українців. Така форма звернення вже була апробована в дискусії між Б. Грінченком та М. Драгомановим. У цій статті Франко висловлює претензії до українських діячів (передусім молодих), які, на його переконання, не є активними, зацікавлені переважно абстрактними теоретичними питаннями, а до того ж підтримують російський соціал-демократичний та народовольський рух, ігноруючи українські інтереси. Водночас він зауважує, що для політичних цілей уже не досить «ані красномовних проповідей, ані голословного береження народних святощів, ані платонічної любові [до народу. — Т. Г.]» [103, с. 802], а треба важкої конкретної праці на різних полях. Лист Франка звернений насамперед до молоді, а провідною ідеєю послання на тлі критики романтичного українофільства є заклик до просвітницької роботи серед селянства та побажання українській інтелігенції «встоятися на становищі просвітителя та провідника народного» [103, с. 804]. Такі ідеї, за Франком, і визначають програму радикальної партії в Галичині, мета якої — «зробити з тих мас політичну