Читати книгу - "Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті"

– Я, мамцю, тепер і з хати вийти боюся – не залишати ж тебе тут напризволяще, – підхопив її чоловік, який накинув свого норфолкського піджака і приєднався до нас. – От як подумаю, що вчора ввечері ти тут була сама-самісінька, так і мороз по шкірі продере.

– А ти більше нікуди й не підеш, кажу я тобі, – відповіла на це місіс Крофт. – Бо я сама не залишуся, а тим паче, як стемніє. Гадаю, я взагалі не проти перебратися з тутешніх країв – і причому що швидше, то краще. Вони вже ніколи не стануть для мене колишніми. Не думаю, що горопашна Нікі Баклі ще хоч би раз наважиться заночувати в тому домі.

Нам складнувато було перевести розмову на те, заради чого ми прийшли. Подружжя ні на мить не замовкало, аж так кортіло їм вичерпно взнати геть-усе. Чи приїде рідня бідолашної дівчини? І коли похорон? Чи проводитиметься дізнання? А що думає поліція? Вона вже напала на слід? Чи правда, що в Плімуті заарештували підозрюваного?

А далі, щойно ми відповіли на всі ці запитання, як ті стали настирливо намагатися пригостити нас ланчем. Урятувала мене й Пуаро лише його брехлива заява, що ми поспішаємо повернутися: прийняли аналогічне запрошення від начальника поліції графства.

Нарешті на якусь мить запала пауза, і мій друг заповнив її запитанням, яке все чекав нагоди поставити.

– Ще б пак, ну звісно, – сказав містер Крофт. Він двічі підняв й опустив жалюзі, насуплено втупившись невидющим поглядом у шнурок, який смикав. – Я добре все пам’ятаю. Це, безумовно, було відразу ж після нашого переїзду сюди. Так, пригадую. Апендицит – от що сказав лікар…

– Хоча апендицитом там, мабуть, і не пахло, – втрутилася його дружина. – Цим ескулапам тільки й у голові, що когось розчикрижити. А коли й був, то не такий, що конче потребує операції. У неї траплялися розлади травлення, п’яте-десяте, а вони її на рентген та й кажуть: краще все ж вирізати. От і потрапила вона, бідолашка, в один із їхніх осоружних «стаціонарів».

– Я просто спитав, – повів далі її чоловік, – чи склала вона заповіт. Радше жартома, ніж усерйоз.

– Так-так?

– Ну й от, вона його прямо на місці й наки́дала. Спершу хотіла була піти й узяти на пошті бланк, але я їй відрадив. З ними інколи виникає чимало клопоту – так мені колись розповідав один знайомий. А в неї ж кузен – нотаріус. І коли все закінчилося б добре, – а я в цьому, звісно, нітрохи й не сумнівався, – він міг потім скласти для неї новий, уже по всій формі. А цей був так, про всяк випадок.

– І хто ж його засвідчив?

– О, Еллен – покоївка – з чоловіком.

– А далі? Що із заповітом зробили?

– Та Вайзу й відіслали. Ну, цьому, законнику.

– І ви знаєте напевне, що його таки відправили?

– Ха, любий мсьє Пуаро, я сам його й опустив у поштову скриньку – отам, коло брами.

– Тож якщо мсьє Вайз стверджує, наче нічого не отримував…

Крофт витріщився на нього.

– Ви хочете сказати, що заповіт загубився на пошті? Та годі вам! Хіба таке можливо?

– Словом, хай там як, а ви певні, що посилали його?..

– Не маю ні найменших сумнівів, – палко запевнив мого друга австралієць. – І ладен хоч зараз заприсягтися, що так і було.

– А… ну й гаразд, – сказав Пуаро. – На щастя, у цьому немає потреби. У найближчому майбутньому мадемуазель навряд чи помре.

– Et voilà![101] – промовив він, коли ми спускалися до готелю і мешканці сторожки вже не могли нас чути. – То хто ж говорить неправду? Мсьє Крофт? Чи містер Чарльз Вайз? Мушу зізнатися, що не бачу причини, нащо б це австралійцеві брехати. Утаєння заповіту нічого йому не дає, тим паче, що він сам же і причетний до його складання. Ні, слова мсьє Крофта звучать цілком переконливо і повністю узгоджуються з розповіддю мадемуазель Нік. А все ж…

– Що?

– А все ж я радий, що він саме порався на кухні, коли ми прийшли. Бо залишив на краєчку газети, якою засланий стіл, чудовий відбиток свого масного великого пальця. А я спромігся непомітно відірвати той клаптик. Ми вишлемо його у Скотленд-Ярд – нашому доброму другові, інспектору Джеппові. Існує невеличкий шанс, що це може щось сказати йому.

– Он як?

– Розумієте, Гастінґсе, я не можу позбутися відчуття, що наш мсьє Крофт трішки перестарався з сердечністю, так не буває. А тепер, – докинув він, – le déjeuner[102]. Я помираю з голоду.

Розділ п’ятнадцятий

Дивна поведінка Фредеріки

Вигадка Пуаро про ланч із начальником поліції зрештою виявилася не такою вже і брехнею. Полковник Вестон завітав до нас, щойно ми закінчили трапезу.

То виявився високий чоловік із військовою виправкою та досить приємною зовнішністю, який виказував належне благоговіння перед здобутками мого друга, що з ними він начебто був добре знайомий.

«Нам просто чудо як пощастило, що вам саме трапилося бути тут, мсьє Пуаро», – знову й знову повторював офіцер.

Полковник бо Вестон боявся тільки одного – вимушеного звернення по допомогу в Скотленд-Ярд. Йому кортіло самому розгадати цю загадку й заарештувати злочинця. Звідси й росли ноги у його захвату з приводу присутності детектива-бельгійця в їхніх краях.

Ну а той, наскільки я міг судити, нічого не приховував від свого співрозмовника.

– Чортівня якась, – промовив начальник поліції. – Зроду не чув нічого подібного. Що ж, у клініці дівчина буде у відносній безпеці. Але ж не можемо ми тримати її там довіку!

– Отож-бо, мсьє Вестон, у цьому і складність. Тут можна зарадити тільки одним.

– І чим же?

– Заарештувати злочинця.

– Якщо ваші підозри слушні, це буде важкувато.

– Ah! Je le sais bien[103].

– Де взяти докази? Довести провину – от що буде достобіса непросто!

Полковник із відсутнім виглядом насупився.

– Завжди складно розслідувати справи, де рутинній поліцейській роботі немає місця. Якби ж то в нас був пістолет убивці…

– Найвірогідніше, та зброя вже давно на дні морському. Ну тобто якщо той має