Читати книгу - "Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті"

– Не скажіть! – заперечив Вестон. – Частенько трапляється, що нею там і не пахне. Ви власним вухам не повірите, почувши, яких тільки дурниць не витворяють злочинці. Я не про вбивць, – у нас вони, на щастя, рідкість, – а про звичайні поліцейські розслідування. Та ви диву дастеся, послухавши, чого лише не втнуть оці чортові тупаки.

– Ну, з інтелектом у них буває по-різному…

– Так… не виключено. Якщо тут замішаний Вайз, то вся наша робота зійде на пси. Він – хлопець обережний і підкований юрист. Такий себе не викаже. А от коли це жінка – що ж, тоді не все втрачено. Десять шансів до одного, що вона спробує знову. Дамочкам бракує терпіння.

Начальник поліції підвівся.

– Дізнання призначене завтра зранку. Коронер узгодить із нами, щоб не розголосити зайвого. Наразі для нас бажано тримати все у таємниці.

І він уже подався до дверей, аж раптом повернувся.

– Ах ти Господи! Найцікавіше забув – те, про що й приходив проконсультуватися з вами.

Знов опустившись на стілець, Вестон вийняв із кишені якийсь пописаний клаптик папірця і простягнув Пуаро.

– Мої підлеглі виявили його під час огляду прилеглої території – неподалік того місця, де всі ви дивилися феєрверк. І це, власне, єдина обнадійлива знахідка.

Мій друг розгладив цидулку. Почерк був крупний і нерівний.

…отримати гроші негайно. Якщо ні, ти… що станеться. Попереджаю тебе.

Пуаро, насупившись, прочитав написане раз, а потому і другий.

– Цікаво, – сказав він. – Можна я залишу це в себе?

– Звісно. Відбитків на ньому немає. Буду радий, коли з того щось вийде.

І полковник Вестон знову підвівся.

– Мені дійсно треба йти. Завтра дізнання, – як я вже й казав. До речі, вас не викликатимуть свідчити, лише капітана Гастінґса. Не хочу, щоб газетярі пронюхали, що до справи підключилися ви.

– Розумію. А що там із родичами бідолашної дівчини?

– Сьогодні з Йоркширу приїдуть батько й мати. Десь так о пів на шосту будуть тут. От сердеги, мені від душі їх шкода! А тіло вони завтра заберуть із собою. – Він похитав головою. – Ну й паскудна історія. Не до вподоби вона мені, мсьє Пуаро.

– А кому таке до вподоби, полковнику? «Паскудна історія» – краще й не скажеш…

Коли той пішов, мій друг іще раз поглянув на клаптик паперу.

– Важлива зачіпка? – запитав я.

Пуаро стенув плечима.

– Як тут збагнеш? На позір начебто скидається на шантаж! На когось із нашої компанії того вечора вкрай безцеремонно тиснули, вимагаючи грошей. Хоча, звичайно, може бути й так, що це згубив хтось зі сторонніх.

Він роздивлявся текст під невеличкою лупою.

– Вам цей почерк нічого не нагадує, Гастінґсе?

– Та крутиться щось схоже в голові… А, згадав! Лист від місіс Райс!

– Так, – протягнув Пуаро. – Подібності спостерігаються. Незаперечні подібності. Дивно. Та я не думаю, що це писала мадам Райс. Увійдіть, – сказав він, зачувши стукіт у двері.

То виявився старпом Челленджер.

– Зазирнув ось, – пояснив він свій прихід, – хочу дізнатися, чи не просунулися ви вперед.

– Parbleu, – видобув на це мій друг, – наразі в мене таке враження, що я істотно відкотився назад. І, схоже, наступаю en reculant[104].

– Кепсько. Але мені щось, чесно кажучи, не віриться. Чував я не раз: ви, мсьє Пуаро – стріляний горобець і чолов’яга що треба. Кажуть, зроду не зазнавали поразки!

– Неправда, – заперечив той, – мене спіткала прикра невдача ще в Бельгії, 1893-го. Пригадуєте, Гастінґсе? Я розповідав вам про неї. Справа про коробку шоколадних цукерок.

– Так, пам’ятаю, – мовив я.

І усміхнувся, бо, розказуючи мені цю історію, Пуаро просив осаджувати його, – словами «шоколадні цукерки», – якщо мені коли-небудь здасться, наче він поводиться занадто самовпевнено! А тоді смертельно образився, коли почув від мене це магічне заклинання всього за хвилину й п’ятнадцять секунд по тому.

– А, ну й нехай, – правив своєї Челленджер, – це було так давно, що навряд чи рахується. Але у цій історії ви докопаєтеся до правди, еге ж?

– Авжеж, присягаюся. Слово Еркюля Пуаро. Я – мов гончак, який, узявши слід, уже нізащо не покине його.

– Це добре. Маєте якісь версії?

– Вимальовуються двійко підозрюваних.

– Мені, гадаю, не годиться цікавитися, хто вони?

– Я б вам і не сказав! Бачте, яка справа: адже я можу й помилятися.

– З моїм-то алібі, напевно, все гаразд, – кинув моряк, і його очі ледь помітно зблиснули.

А Пуаро поблажливо посміхнувся у бронзове від засмаги обличчя навпроти.

– Виїхавши з Девонпорта приблизно о пів на дев’яту, ви прибули сюди о десятій нуль п’ять – за двадцять хвилин після того, як було скоєно злочин. Але ж відстань звідти до Сент-Лу становить всього миль тридцять із гаком, і ви не раз долали її за годину, оскільки дорога там добра. Тож із алібі у вас, як бачите, нітрохи не «гаразд»!

– Ну, я…

– Розумієте, слідство перевіряє всі факти. І з алібі у вас, як було сказано, негаразд. Але не все впирається в алібі. Ви, здається, домагаєтеся руки мадемуазель Нік?

Старпом спаленів.

– Я завше хотів одружитися з нею, – хрипко видобув він.

– Отож бо. Eh bien, міс Баклі заручена з іншим. Хіба не мотив для вбивства того «іншого»? Але в цьому нема необхідності – той помирає смертю героя.

– То це правда: Нік була заручена з Майклом Сітоном? Сьогодні зранку все містечко тільки про це й гуде.

– Так. От дивина: до чого швидко розлітаються чутки… А ви ніколи цього не підозрювали?

– Я знав, що Нік із кимось заручена: вона сама сказала мені це два дні тому. Але не уточнила, з ким саме.

– Із Майклом Сітоном. Entre nous[105], він, підозрюю, лишив їй дуже ласий статок. Ах, звісно ж, убивати мадемуазель Нік тепер не на часі, з вашого погляду. Наразі вона оплакує своє загибле кохання, але сердечна рана загоїться. Вона молода і, гадаю, мсьє, таки небайдужа до вас.

Челленджер хвилину-другу помовчав.

– Якби це було…

У двері постукали.

То виявилася Фредеріка Райс.

– Я скрізь тебе шукала, – мовила вона до моряка, – і мені сказали, що ти тут. Хочу спитати, чи не забрав ти мого годинничка з ремонту.

– А, так, заскочив сьогодні зранку.

І Челленджер, діставши з кишені, простяг їй годинника доволі незвичної форми – круглого, як кулька, й на простому ремінці з чорного муару. Мені пригадалося, що я бачив схожий на зап’ястку Нік Баклі.