Читати книгу - "Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті"

– Як мені це набридло. Вічно з ним щось не так.

– Красиві речі, мадам, не завжди практичні, – втрутився Пуаро.

– Невже не можна поєднати те і те? – Вона почергово переводила погляд на кожного з нас. – Я заважаю важливій розмові?

– Ні-ні, мадам. Ми просто теревенили знічев’я, про злочин у нас мови не було. Саме балакали, як швидко розлітаються чутки – диво та й годі, що тепер кожному відомо: мадемуазель Нік була заручена із тим хоробрим льотчиком, який загинув.

– А, то вона таки була заручена з Майклом Сітоном! – вигукнула Фредеріка.

– А вас це дивує, мадам?

– Радше так. Сама не знаю чому. Минулої осені я, звісно, помітила, що той був дуже захоплений Нік. Вони чимало часу проводили разом. Але відтак, після Різдва, обоє наче трохи охололи. Наскільки мені відомо, вони навряд чи й бачилися.

– Вся справа в конспірації, якої ті ретельно дотримувалися.

– Це, певно, через старого сера Метью. Гадаю, він і справді був дещо схиблений.

– І ви, мадам, нічого не запідозрили? Адже мадемуазель – це ваша нерозлийвода-подруга.

– Нік – це таке чортеня, що добре вміє не показувати вигляду, коли захоче, – пробурмотіла Фредеріка. – То от чого останнім часом вона стала якась психована! Розумію… Ох, я мала б здогадатися ще з дечого – слів, які вона мені сказала всього кілька днів тому.

– Ваша маленька подруга – дуже приваблива, мадам.

– От і Джим Лазарус теж якийсь час був так вважав, – докинув Челленджер, гучно й досить безтактно реготнувши.

– О, Джим… – Місіс Райс стенула плечима, але, як мені здалося, була зачеплена за живе.

А відтак обернулася до мого друга.

– Скажіть, мсьє Пуаро, ви…

І змовкла. Її рослява фігура гойднулася, а обличчя ще більше зблідло. Вона не зводила очей із центру стільниці.

– Вам зле, мадам?

Я підсунув їй стільця й допоміг опуститися на нього. Та похитала головою, буркнула: «Зі мною все гаразд», і, похилившись уперед, зарилася лицем у долоні.

А за хвилину випросталася.

– Як це по-дурному! Джордже, любий, зроби простіше обличчя. Чому б нам не потеревенити про вбивства, адже це так захопливо. Я хочу знати, чи мсьє Пуаро напав на слід.

– Про це ще рано говорити, мадам, – незворушно відказав той.

– Але у вас є версії… так?

– Можливо. От тільки доказів потрібно значно більше.

– А… – У її голосі бриніла непевність.

Аж раптом вона підвелася.

– Щось голова розболілася. Піду-но я, мабуть, приляжу. Можливо, завтра мене пустять до Нік.

І вискочила з кімнати. А моряк насупився.

– Ніколи не знаєш, що в цієї жінки на умі. Нік їй, здається, симпатизує, та я не вірю, що симпатія у них взаємна. Ось вам, будь ласка, її неможливо збагнути. Весь час у неї «любий, любий, любий», а втім, «іди до біса» придалося б набагато краще. Ви кудись вирушаєте, мсьє Пуаро?

Адже мій друг тим часом підвівся й акуратно змів із капелюха порошинку.

– Так, збираюся в містечко.

– А мені нічого робити. Можна з вами?

– Звичайно. Матиму за приємність.

Ми вийшли з кімнати. А Пуаро, перепросивши, повернувся.

– Ціпка забув, – пояснив він, знову приєднуючись до нас.

Челленджер ледь помітно скривився. І справді: ціпок із різьбленим золотим кільцем мав таки дещо крикливий вигляд.

Найперше мій друг зазирнув до квітково́ї крамниці.

– Треба послати мадемуазель Нік букета, – пояснив він.

Пуаро виявився перебірливим покупцем. Але зрештою все ж вибрав пишний золотавий кошик, який велів наповнити жовтогарячими гвоздиками, а далі вив’язати на всій цій «красі» великий бант із синьої стрічки.

Власник закладу подав йому картку, і той із розчерком вивів на ній: «З найкращими зиченнями від Еркюля Пуаро».

– Я зранку надсилав їй квіти, – мовив Челленджер. – А зараз, певно, варто б ще й фрукти.

– Inutile! – відповів на це детектив.

– Га?

– Марний клопіт. Нічого їстівного не пропустять.

– Хто сказав?

– Я вам кажу. Бо сам і встановив це правило. І вже довів його до відома мадемуазель Нік. Вона поставилася з розумінням.

– Боже милостивий! – вигукнув Челленджер.

Старпом здавався досить переляканим. І запитально втупився в Пуаро.

– То, значить, он воно що? – видобув він. – Ви й досі… остерігаєтеся.

Розділ шістнадцятий

Розмова з містером Вітфілдом

Дізнання виявилося сухою процедурою: самі голі факти. Спершу було заслухано свідчення щодо встановлення особи загиблої, відтак я надав покази про обставини виявлення її трупа, а далі естафету прийняв судмедексперт.

А потому оголосили тижневу перерву.

Убивство в Сент-Лу раптом стало об’єктом уваги щоденної преси і, власне, прийшло на зміну заголовкам на кшталт «Зникнення Сітона. Доля щезлого пілота залишається невідомою».

Тепер, коли льотчик був мертвий, а його пам’ять – належно вшанована, нова сенсація була потрібна, як повітря. Тож «Таємниця курортного містечка» стала просто даром Божим для редакторів, які все ніяк не могли прибрати розуму, чим би його заповнити новинні шпальти у серпні.

Після дізнання, успішно уникнувши репортерів, я приєднався до Пуаро, і ми разом побесідували з преподобним Джайлзом Баклі та його дружиною.

Батьки Меґґі виявилися приємною парою – нітрохи не «світською» й вочевидь не від світу сього.

Місіс Баклі мала прикметний вигляд: висока білявка, у якій дуже помітно проступало її «нордичне» шотландське походження. А чоловік, низенький і сивий, тримався скромно, а то й соромливо.

Вони, сердеги, були просто ошелешені нещастям, яке звалилося на них не знати звідки, позбавивши дорогої дочки – «нашої Меґґусі», як ті її називали.

– У мене це й досі в голові не вкладається, мсьє Пуаро, – говорив містер Баклі. – Що за мила дитина була. Така, знаєте, тихоня, зовсім не егоїстка – завжди думала про інших. І хто міг захотіти заподіяти їй лихо?

– Я ніяк не могла збагнути змісту телеграми, – примовляла його дружина. – Адже ми тільки напередодні вранці проводжали її.

– Воістину «серед життя ми потрапляємо у смерть»[106], – пробурмотів її чоловік.

– Полковник Вестон був дуже люб’язний, – сказала місіс Баклі, – і запевнив нас, що робиться все необхідне, аби знайти того, хто це скоїв. То, напевно, якийсь божевільний. Жодне інше пояснення тут неможливе.

– Мадам, мені несила висловити, як співчуваю я вашій утраті і як захоплююся вашою мужністю!

– Втрата самовладання не поверне нам Меґґі, – сумно зауважила та.

– Моя дружина – справжнє чудо, – промовив священик. – Її віра й витривалість навіть більші за мої. Усе це так… приголомшливо, мсьє Пуаро.

– Я знаю… знаю,