Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

— Мабуть, варто продовжити гру, — запропонував Артем, намагаючись повернути всіх до веселого настрою. — Хто наступний?

Напруження почало спадати, і я відчула полегшення. Вечір продовжувався, і я зрозуміла, що деякі спогади завжди залишатимуться з нами, незалежно від того, скільки часу мине.

Коли ми нарешті відійшли одне від одного, я побачила в його очах те саме світло, яке палало в перший день нашого знайомства.

— Ти завжди будеш для мене особлива, Меліссо, — тихо промовив Адам, тримаючи мене за руку.

Я посміхнулася у відповідь, відчуваючи, як на очі навертаються сльози. Сльози щастя і надії.

— І ти для мене, Адаме. Завжди будеш, — прошепотіла я, не відпускаючи його руки.

Я повернулася в нашу з Русланом кімнату після душу, де вже застала чоловіка в ліжку. Він уважно читав щось у своєму телефоні, удаючи, що не помітив, як я увійшла. Цирк продовжується, чи що?

Я вирішила не звертати на нього уваги. Мовчки підійшла до ліжка і, так само, лягла в нього. Шкода, що в домі немає ще однієї вільної кімнати. Бо, якби була, я пішла б спати туди.

— Меліссо, — прошепотів Руслан, повертаючись до мене. Я відчула, як його долоні лягли мені на живіт, а сам чоловік підсунувся ближче. — Пробач. Я більше не можу продовжувати наші образи.

— Ти цілий вечір це й робив.

— Пробач... Я, як почув твою історію першого поцілунку, немов здурів. Я так не хочу уявляти тебе ще з кимось. Мені не приємні всі ці історії, чи ті самі твої фільми...

— Руслан, це моя робота.

— Я знаю. Пробач, — він підсунувся ще ближче, цілуючи мене в щоки. — Пробач, прошу.

— Добре, — різко сказала я. — Забудьмо це.

Я відчула його обійми, теплі та водночас незнайомі, намагаючись знайти в собі сили відпустити весь негатив, що накопичився між нами. Ми лежали в тиші, кожен у своїх думках. Руслан обережно притискався до мене, ніби намагаючись знову стати ближчим, як раніше. Але між нами все ще залишалась невидима стіна, що складалася з недомовленостей та незадоволених емоцій.

— Меліссо, я хочу, щоб у нас все було добре, — прошепотів він, ламаючи тишу.

— Я теж, Руслане, — тихо відповіла я. — Але для цього треба більше ніж просто вибачення.

— Я знаю, — він зітхнув. — Я готовий працювати над цим. Ми зможемо, правда?

Я не знала, що відповісти. Спогади про сьогоднішній вечір, про Адама, про наші минулі та теперішні розмови роєм літали в моїй голові. Я хотіла вірити, що ми зможемо подолати всі труднощі, але страх і сумніви не дозволяли мені бути впевненою в цьому.

— Подивимось, — тільки й змогла сказати я.

Руслан ще міцніше обійняв мене та намагався поцілувати, явно натякаючи на продовження.

— Ні, Руслане.. — прошепотіла я, зупиняючи чоловіка. — Я втомилась і дуже хочу спати.

— Гаразд, — холодно відповів він та відвернувся.