Читати книгу - "Закоханий з Едемії, Юрій Гурін"

Потім було купання, загорання. У Ліди, звісно, не було купальника, вона зовсім не передбачала цей спонтанний пікнік. Але коли молодих душею щось зупиняло? Вони відійшли трішки в сторону й набовтались у воді досхочу. Мирослав так і не спіймав цього дня рибину, що лише забавляло Ліду й давало привід трішки поглузувати з нього. Вони ще фотографувалися і вже, коли сонце почало сідати, почали збиратися додому.

Повертаючись назад до Києва, вид, який відкривався з вікна автомобіля, ще більше вражав. Повітря вже було не таке спекотне й сонце починало сідати за обрій, наповнюючи небосхил усіма відтінками червоного та жовтого кольорів. Вони ще трішки погуляли набережною поряд із дамбою, переповненою відпочивальниками, велосипедистами, рибаками та й просто зіваками такими, як вони.

Повертатися додому у квартиру зовсім не хотілося, а тим більше їхати від водойми. Ліда знову почала щось наспівувати собі під носа, уже не так гучно. Майже під’їхавши до Києва, їй хтось подзвонив. Виявилося, то її молодша сестра. Вона майже кричала в трубку:

— Вона народжує, чуєш мене, народжує, мерщій додому!

— Хто народжує, що трапилося? — не розумів Мирослав.

Ліда одразу перемінилася на обличчі. Потім, ніби збираючись із думками, видихнула:

— Я маю їхати додому.

— А що трапилося? — ніяк не міг збагнути Мирослав таку її швидку метаморфозу.

— Моя Холлі народжує.

— Яка Холлі, що за Холлі? — збентежено запитував Мирослав.

— Моя собачка. Пам’ятаєш, я казала тобі, що собачниця? Холлі — мальтійська болонка.

— То що тебе відвести додому?

— Ні, гадаю, на метро буде швидше.

— Ти хоча б увечері подзвони, — навздогін крикнув Мирослав.

Ліда стрімголов вискочила з автомобіля й одразу побігла в напрямку підземки.