Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

Перші особи імперії блукали садком, тихенько розмовляли й позирали на годинники. Вони були в парадних костюмах і сукнях; їхні обличчя ховалися за розкішними масками звірів, птахів та демонів. Такі вечірки були однією з численних дивацьких пристрастей пана Деверо — і під час війни стали звичним явищем.

Джон Мендрейк притулився до колони, поглядаючи на гостей, що проходили повз нього. Його маска була зроблена з тонких пластівців місячного каменю, майстерно з’єднаних у подобу голови ящірки-альбіноса. Звичайно, робота була тонка, чудова, проте на голові ця маска сиділа препогано. Мендрейк у ній майже нічого не бачив — і вже двічі ступав у клумби. Він зітхнув. Від Бартімеуса поки ні слова… До цього часу він уже сподівався хоч яких-небудь вістей.

Повз Джона пройшла невеличка компанія — павич, оточений двома догідливими рисями й облесливою дріадою. У павичі Мендрейк — за черевцем і самовпевненою ходою — впізнав пана Коллінса; жінки, напевно, були молодші чарівниці з його міністерства, що мріяли про успішну кар’єру. Мендрейк спохмурнів. Коли він на Раді підняв питання про посох Ґледстона, Коллінс та інші тут-таки накинулись на нього. До кінця засідання йому довелося перетерпіти десятки підступних випадів — так само, як і крижаних поглядів Деверо. Звичайно ж, його пропозиція була нерозумна й недоречна — вкрай недолугий для політика огріх.

Та до біса цю політику! Всі ці чвари просто-таки душили Мендрейка — він почувався мухою, що заплуталась у павутинні. Ціле своє життя він марнував на те, щоб догоджати Деверо й боротися з суперниками — по-дурному марнувати час! Адже хтось мусить підтримати імперію, поки ще не пізно! Хтось мусить кинути виклик іншим — і скористатись посохом!

* * *

Перш ніж піти з Вайтголу, Мендрейк спустився до підземелля під залою Статуй. Він не бував там уже кілька років — і тепер, стоячи на останній сходинці, здивовано побачив на підлозі — в дальньому кінці кімнати — смугу, викладену червоною плиткою. З-за стола вискочив гладкий клерк і підійшов до нього.

Мендрейк кивнув йому:

— Я хотів би оглянути сховище, якщо це можливо.

— Звичайно, пане Мендрейку. Ходіть зі мною, будь ласка.

Вони пройшли через кімнату. Біля червоної смуги клерк зупинився.

— Сер, я мушу просити вас залишити тут усі магічні предмети, які ви маєте з собою, й відіслати всіх невидимих істот, які вас супроводжують. Це — межа. За неї не можна проносити ніяких магічних об’єктів. Найменший слід магії потягне за собою якнайсерйозніші санкції.

Мендрейк оглянув темний порожній коридор:

— Справді? І які саме?

— Цього я не маю права казати, сер. То ви не маєте з собою нічого недозволеного? Тоді ходімо далі.

Вони зайшли до лабіринту однакових кам’яних коридорів, набагато давніших за саму будівлю Парламенту над ними. То там, то тут траплялися дерев’яні двері й темні проходи. Головний коридор освітлювали електричні лампочки. Мендрейк придивлявся щосили, та не помітив жодної прихованої пастки. Клерк тим часом дивився лише вперед — і дорогою щось мугикав собі під ніс.

Нарешті вони дісталися до важких залізних дверей.

— От і сховище, — показав на них клерк.

— Нам можна сюди увійти?

— Не раджу, сер. Якщо хочете, подивіться крізь ґрати.

Мендрейк підійшов до дверей, відсунув маленьку заслону в їхній середині — і примружив очі. За дверима була велика, яскраво освітлена кімната. В її центрі стояв постамент із світло-рожевого мармуру. На ньому, на видноті, були виставлені найдорожчі скарби держави — маленька купка коштовних речей, що вигравали різними барвами. Мендрейкові очі відразу прикипіли до довгого дерев’яного посоха — простого, без прикрас, із таким самим дерев’яним набалдашником угорі. Поряд із посохом він розгледів і коротке золоте намисто з підвішеним до нього золотим овальним кулоном, у центрі якого тьмяно поблискував нефрит.

Посох Ґледстона і Амулет Самарканда… Мендрейк відчув гострий біль утрати. Він оглянув перші три рівні: жодних замовлянь, сигнальних мотузів, тенет чи інших загороджень. Щоправда, плитка на підлозі мала дивний колір — зеленкуватий, ніби якийсь нездоровий. Мендрейк позадкував.

— А чим охороняється це приміщення? Якщо мені, звичайно, дозволено це знати…

— Моровим Закляттям, сер. І до того ж вельми хижим. Якщо ви наважитесь увійти сюди без дозволу, воно за мить обдере вас до кісток.

Мендрейк поглянув на клерка:

— Он як? Гаразд. Ходімо.

* * *

Від будинку долинув вибух сміху. Мендрейк утупився в свою склянку з блакитним коктейлем. Якщо його візит до сховища щось і довів, то лише те, що Деверо чіплятиметься за владу до останнього. Посох залишається недоступним. Ні, не можна сказати, що він і справді збирався…. Насправді Мендрейк не знав, що саме він збирався робити. Настрій у нього був препоганий, вечірка — з усією її пишнотою-залишала його байдужим. Мендрейк підняв склянку, одним ковтком спорожнив її — і спробував згадати, коли він востаннє почувався щасливим.

— Джоне, старий ящуре! Чого ви там ховаєтесь біля стіни!

Через газон до нього прямував низенький, гладенький добродій у розкішному вечірньому костюмі бірюзового кольору. На ньому була маска люто вишкіреного біса. Під руку він вів довготелесого, хирлявого юнака в масці лебедя. Юнак нестримно хихотів.

— Джоне, Джоне! — вигукнув біс. — Веселить вас чи ні, врешті-решт, ця вечірка?

Він жартома ляснув Мендрейка по плечу. Юнак зареготав.

— Привіт, Квентіне, — пробурмотів Мендрейк. — А вам, як я бачу, весело?

— Майже так само, як нашому любому Рупертові! — Біс показав на будинок, де на тлі вікон було видно постать із бичачою головою, що витинала танець. — Це, бачте, допомагає йому забути про всілякі негаразди. От бідолаха!

Мендрейк поправив свою маску ящірки:

— А що це за юний добродій?

— Це, — відповів біс, пригортаючи до себе голову лебедя, — юний Боббі Вотс, зірка мого майбутнього шоу! Дивовижно талантовитий хлопчина! Не забудьте, не забудьте, — біс, здається, не дуже певно стояв на ногах, — що прем’єра «Від Вопінґ до Вестмінстера» наближається! Я нагадую про це всім. Залишилося тільки два дні, Мендрейку, — тільки два дні! Ця п’єса змінить життя всіх, хто побачить її! Правда, Боббі? — він грубо відштовхнув юнака від себе. — Ану, принеси нам ще випити! А я тим часом дещо скажу своєму лускатому другові.

Юнак у масці лебедя подався, хитаючись, просто по газону. Мендрейк мовчки поглянув йому вслід.

— Тепер послухайте, Джоне, — біс підсунувся ближче. — Я вже кілька днів надсилаю вам запрошення. А ви, здається, ігноруєте мене! Я хочу, щоб ви завітали до мене в гості. Завтра. Ви ж