Читати книгу - "Агентство "Шарашка та партнери", Олена Гриб"

І Віта зрозуміла, що досі жодного разу не гнівалася по-справжньому.

– Це, значить, моє? – запитала, вказуючи на своє відображення в дзеркалі.

Коротка сукня, туфлі на босу ногу… «Ідеально» для ранньої весни.

– Абсолютно.

Вона скинула взуття, взяла за каблуки.

– Дуже вдячна.

І вийшла босоніж на мокрий тротуар.

Стопи обпекло, шкіра покрилася мурашками. Порив вітру без найменших зусиль продув тонку сукенку, і Віта ледь стрималась, щоб не обхопити себе руками. Перед очима все пливло – напевно від хвилювання підвищився тиск.

Образа навалилася з такою силою, що було важко дихати. Сльози душили, застеляли погляд, неслухняні пальці одразу змерзли.

Чому це все відбувалося саме з нею? Чим вона завинила? Нічого не просила, не нав’язувалась, не вимагала! Нічого й не хотіла! Намагалася поводитись спокійно, не грубіянила, не говорила двозначностей. Ні на що не натякала і ніяких таємних сигналів не подавала! То чому Віктор не в змозі зрозуміти, що «ні» – це саме «ні», а не «О, дорогий, ти такий чуйний», «Все життя мріяла, але попросити не наважувалась» чи «А-а-а, подруги вдавляться від заздрощів, чмоки-чмоки»?

– Ти з глузду з'їхала? – Він вискочив слідом, міцно схопив її за руку трохи вище ліктя.

«А я справді не вписуюся в його світ. Судини слабкі, одразу синці з’являться».

– Відпустіть. Тут камери відеоспостереження. Вам же не потрібна увага преси?

Лещата неохоче розтиснулись.

– У тебе синці! Це тому ти не хотіла сукню без рукавів? Ну ж бо, Аліно, витри сльози. Розкажи, хто твій кривдник? Ходімо всередину.

– Одяг віддасте?

– Ну що ти нудиш? Ми підберемо що-небудь з довгими рукавами. І високі чоботи. Тобі потрібно додати гламуру.

Колись Віта намагалася пояснити іноземному студентові, як знайти деканат. З англійською в ті часи справи у неї йшли поганенько, і в чужій швидкій мові вона уловлювала знайомі слова, а ось сенс цілих фраз від неї вислизав. Можливо, Віктор теж погано розумів її репліки? Він діяв так, ніби в своїй уяві вів зовсім інший діалог.

– Я не хочу. – Віта подивилася йому прямо в очі. – Просто віддайте мою куртку і кеди.

«Щастя ще, що мобільник не залишився в кишені. Тепер завжди буду носити його в руках».

– Дожени. – Лід в погляді супротивника змінився пустотливим блиском. – Або гарненько попроси.

«Як ситий кіт грається з напівдохлою мишкою», – промайнуло в голові.

– Обійдусь. – Віта міцніше стиснула туфлі і телефон. – Прощавайте.

І попрямувала на автобусну зупинку.

Босоніж.