Читати книгу - "Місто під чарами, IrenStasiuk"

Артем відчував, як його руки й ноги розчинилися в темряві, і вже не міг сказати, де закінчується він і починається ця порожнеча. Важке відчуття, наче його тіло стало частиною самого повітря, заповнювало його зсередини.

І тоді він побачив їх знову. Тіні постатей, які були з ними в цьому світі. Вони стояли перед ним, їхні очі знову світліли в темряві. Це були не просто тіні — це були самі призраки Києва, живі й мертві разом. Вони рухались мовчки, ніби зливаючись із темрявою, що кружляла навколо.

— Не борись, — пролунав один з голосів, глухий, але сильний. — Київ забирає всіх. Це його закони. Він не може відпустити тих, хто пізнав його таємниці.

Артем намагався зібрати рештки сил, його розум ледве міг утримати фокус. Всі його спогади змішувалися, у нього виникало відчуття, що він тут уже не один раз, що цей момент повторюється нескінченно, і кожен його рух — це лише частина однієї великої пастки, яку сам Київ підготував для нього.

Але в серці нього з’явилась думка, що зупинила його на мить:

Якщо це пастка, то може є шанс її розірвати?

— Олена! — покликав він, кричачи її ім’я, хоча й не був упевнений, чи чує його. Тіні навколо стали густішими, і він зрозумів, що ці істоти не шукають смерті. Вони були частиною Києва, його захисниками, його стародавніми спогадами.

Тіні, що рухались навколо нього, миттєво змінили напрямок, і перед ним з’явилась Олена, її обличчя бліде, а очі — сповнені здивування та жаху. Вона була поруч, але здавалося, що вона більше не знаходиться в тому ж світі, де раніше. Вона була частиною цього безмежного простору, що все більше поглинало їх.

— Артем… — її голос був таким слабким, що він ледве зміг його почути через всі ці хвилі темряви.

— Ми можемо вибратися, Олено! — він стиснув її руку, і в той момент його серце билося майже вдвічі швидше. — Ми мусимо вирватися з цього місця! Ми не можемо залишити Київ, не перемігши його!

Олена, незважаючи на відчай, відчула в його словах якусь незриму силу. Вона дивилася на нього, і її власні думки почали повертатися, наче невидимі нитки, що повертають її до світу живих.

— Як? — відповіла вона з тривогою в голосі. — Як ми можемо вибратися з цього?

І тоді Артем згадав те, про що говорив старий мудрець, коли вони тільки починали свою подорож. Про Київ, про його магічну природу і як місто тримає свою силу не лише через артефакти, а й через його людей. Через те, що вони не просто частина міста, а частина його душі.

Артем згадав амулет, що завжди був з ним, що був і його захистом, і водночас ключем до іншого світу. Тепер він розумів, що це не просто символ. Це була частина того, як Київ існував і чому він так міцно утримував їх.

— Я знаю, що робити, — сказав він, його голос став твердим і рішучим. В серці його палакав вогонь. — Ми не можемо просто боротися з цією тінню. Ми повинні повернути Київ до його початкової суті — до того, чому він був створений.

Тіні навколо них почали вібрувати, їхні форми ставали все більш реальними, і з кожним рухом темрява починала тиснути все більше, вбираючи в себе їхні думки, їхню свідомість.

— Як? — прошепотіла Марина, підійшовши ближче. Її голос звучав ледве чутно, вона була на межі паніки. — Як ми можемо це зробити? Це ж занадто велика сила…

Артем підняв амулет, що блищав у темряві, і він відчув, як його пальці стискали його міцніше, ніби він був частиною цієї темної магії, яка намагалась їх поглинути. Він глибоко вдихнув.

— Ми повинні віднайти серце Києва. Ми повинні відновити його баланс, інакше ми тут не виберемося.

Здавалося, що місто почуло його слова. Темрява навколо почала пульсувати, розчиняючись у звуках, які перетворювались на шепіт. Київ починав говорити з ними, а його голос лунав через простір, поглинаючи їх розум.

І тоді, коли вони відчули, що Київ обирає, хто з них залишиться живим, і хто має піти, Артем і Олена, разом з Мариною, наважились зробити останній крок у цій боротьбі. Їхні серця билися в унісон, і тільки вони могли вирватися з цього кошмару.

Але Київ був не таким, як вони думали. Місто тримало свою силу у кожному кутку, в кожній тіні, і навіть коли вони намагалися зламати його закони, він не здавався.

Темрява ставала щільнішою, немов жива, немов сама тінь Києва прагнула поглинути їх цілком. Кожен крок, кожне рухоме слово ставало важчим, і навіть їхні тіла втрачали свою вагу. Час більше не існував. Лише вони і нескінченний простір, заповнений темрявою і шепотом тіней.

Артем тримав амулет у руках, відчуваючи, як його енергія поступово зростає. Світло, що виходило від нього, відбивалося від темряви, мов запізнілий промінь на зорі. Він не знав, що це означає, але відчував, що цей амулет — їхній єдиний шанс на порятунок. І це був момент, коли Київ не просто поглинув їх у свої тіні, він сам почав їх випробовувати.

— Київ… — шепотіла Олена, її голос дрожав, але звучав певно, ніби вона прийняла свою долю. — Ми не можемо бути його частиною. Ми повинні знайти центр, його серце, і відновити баланс, який він втратив.

Марина стояла поруч, її очі блищали від втоми, але і від рішучості. Вона підійшла до Артема, і його погляд зустрів її очі.

— Ти відчуваєш це? — запитала Марина, її голос ледь чутно, але в ньому було щось настільки глибоке, що Артем відразу зрозумів: вона теж відчула цей незбагненний зв'язок, який тепер існував між ними і Києвом.

Артем кивнув, але всередині все ще була боротьба. Вони були частиною цього міста, і навіть коли вони намагалися знайти вихід, Київ тягнув їх назад, як павук своїх жертв. Це було не просто місце. Це була жива істота, що існувала між світами. І якщо вони не відновлять його баланс, Київ поглине їх назавжди.

— Ми йдемо до центру, — сказав Артем, намагаючись говорити впевнено, хоч і сам був переповнений сумнівами. — Якщо ми зможемо віднайти його серце, ми зможемо повернути цей світ назад. Нам треба розірвати цей цикл. Інакше ми зникнемо, як і всі, хто до нас прийшов.