Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк"

— Чим? — ледь не плачучи, запитав корчмар, і постеріг, як граф Олександр кинув у його бік золоту монету. Корчмар підставив кишеньку на жилетці, піймав у неї золотого на льоту і почав кланятися та примовляти: — Спасибі вам, добрий пане, що зглянулися на мою бідність.

— Ти неси, чортова душе, горілку! — гарикнув Клюсик.

— О, це справді по-шляхетському! — відреагував пан Адамек і повернувся до Олександра: — Пан Адамек із Квятковських не має честі знати ваше ім’я.

— Комте Алессандро ді Монтенегро, — назвав свій титул та ім’я Олександр. — Сідайте з нами. За вашим столом ми всі не вмістимося.

— О, граф! — пан Адамек радісно ударив кулаком по краю столу, ледве не перевернувши його з усіма наїдками, і сів на лаву, що теж загойдалася під ним. — З самої Чорногорії! Здорово, сто дяблув, турків б’єте! — І несподівано запропонував: — Може, зіграємо в карти? В тарок, наїб чи омбр? Після баталії розслаблює нерви. А що, — тут він, нарешті, звернув увагу на обшарпаний одяг компанії, — гарна була баталія?

— Як при Хотині. А що? — запитав Клюсик.

— О! — враз забувши про своє запитання і переходячи на недавню історію, вигукнув пан Адамек. — То була славетна битва! Вічна слава гетьману Ходкевичу і собача смерть султанові Осману, його слонам, його яничарам і взагалі всьому турецькому роду!

Тим часом на стіл принесли горілку, і Клюсик пообіцяв панові Адамкові:

— Пане, якщо ви так хочете зіграти в тарок, наїб чи омбр, то я можу. Тільки пізніше, як наїмся, бо зараз у мене в голові аж дзвенить!

— Холера ясна! Бачу справжнього шляхтича!

Підкріпившись з дороги, — цілий же день нічого не їли, — Олександр та його супутники пішли в окрему кімнату помитися та переодягтися. Для Йона корчмар підшукав у комірчині ключ — відімкнути ланцюг від ноги. Петра повів на другий поверх обдивитися рану.

Тільки Клюсик залишився внизу, з паном Адамком.

— Пан має що поставити? — підозріло оглядаючи голого до пояса Клюсика, запитав пан Адамек.

— Доки на мені штани, доти маю, — упевнено сказав Тиміш. — А якщо так уже треба, то будь ласка, — і він витяг з-за пояса інкрустований сріблом та перламутром пістоль.

— Добже! — задоволено мовив пан Адамек.

Він усівся за стіл, відсунув набік пляшки й таці з рештками їжі, витяг карти з рукава і заходився їх тасувати,

Клюсик сів на лаву, мов на коня, і уважно дивився, як поляк орудує з колодою.

Нарешті пан Адамек почав роздавати карти.

— А що ставить пан? — зненацька запитав Клюсик.

— Га?.. А навіщо мені ставити, як я все одно виграю?

— На все воля божа, — показав пальцем на сволок Тиміш. — Ще Ціцерон казав: «Кускве тандем, о Катіліна…»[71]

— Ну, як казав, то й хай, — великодушно погодився пан Адамек. — Ставлю шаблю!

— Але ж я не грав цілих три роки…

— Я теж, — підтримав Клюсика пан Адамек. — Цілих два дні не грав…

І почалася гра. Клюсик тільки шкодував, що з паном Адамком грає він, а не Йован — хвацько грав поляк.

Але пан Адамек надто багато випив за останні дні, отож, заглибившись у свої карти, не завбачив, що Клюсик кілька разів до нього підглянув. Якби грав Йован, той навіть і без підглядання, тільки побачивши колоду та перетасувавши її, знав би всі карти напам’ять. Клюсик ще не сягнув такої довершеності. Але однак: гра в нього йшла!

І от нарешті Тиміш задоволено поклав карти на стіл і відкрив їх панові Адамку:

— Ну? — здивувався пан Адамек. — Пан не хце догравати? Пан здається?

— Та ні! — спокійно відповів Тиміш. — Панові Адамку нема чого зі мною грати. Треба знову здавати карти.

— Пан має щенстє! Панові фортунить у картах, а мені — в коханні.

— Давай шаблю сюди. Була турецька, була польська, а тепер — козацька, — поставив вимогу Тиміш. Пан Адамек подав карти Клюсикові.

Тасуючи колоду так, що в пана Адамка розбігалися очі, Клюсик знічев’я поцікавився:

— Я ставлю пістоль і шаблю. А що пан Адамек?

— Пан Адамек ставить свого коня!

— А де ж він, той кінь? Щось я його не бачив, коли ставив свого.

— Пся крев! — бахнув себе кулаком по лобі пан Адамек. — Таж я програв його позавчора самому отаманові Петруніну з Дону. Але слово гонору…

— Ставмо на гонор! Програв — лізь під стіл і кукурікай!

— Добже! — радісно погодився пан Адамек, бо був переконаний, що коли він гратиме на гонор, то неодмінно виграє.

Сходами, які зацвірінчали в нього під ногами, мов зграя переляканих горобців, спускався граф Олександр у новому одязі. Все на нім аж очі вбирало, настрій у Олександра був чудовий, і лише думка про те, що десь тут неподалік гасають татари, шукаючи його, псувала настрій. Але подумавши про те, що татари ночами їздити у цих краях не люблять, а більше промишляють удень, він заспокоївся. І тільки лайка пана Адамка, яку він сипав на адресу турків (а пан Адамек завше лаяв турків, коли йому в чомусь не таланило), викликала у графа Олександра роздратування…

А нагорі, в окремій кімнатці, корчмар перев’язував Петра.

За тих суворих часів, коли людське життя взагалі мало що важило на терезах долі, кожен корчмар умів лікувати, при кожному заїжджому дворі чи й корчмі можна було знайти нехитрий хірургічний інструмент, що складався з пилки, ножа, ножиць, обценьок та голки, були також різні трави, мазі, припарки.

Зараз корчмар розглядав Петрову рану, обмацував її пальцями і цмокав язиком, що мало означати його найглибшу стурбованість; а втім, корчмар так цмокав завжди.

— Пан має не так багато здоров’я, щоб йому ще й стільки крові втрачати… Не в крові, звісно, суть, а в життєвій силі, яка наповнює і тіло, й душу…

Петро перебив:

— Мені треба, щоб рана швидше загоїлася і щоб вона менше турбувала.

— Цього всім хочеться. Кожна людина чогось хоче, але хіба суть у тім, чого людина хоче? Ось ви, ясний паночку, скільки ще днів збираєтеся бути в дорозі?

— А це — що? Дуже важливо? — обернувшись до корчмаря, запитав Петро. Та, зрозумівши з мовчанки корчмаря, що це таки важливо, відповів: — З тиждень… Чи днів із шість…

— Розумію, — озвався з-за спини корчмар. — Пан їде на Київ, хоч він мені й хоче сказати, що їде на Січ чи кудись далі. Ні-ні-ні, Лейба всьому цьому не надає жодного значення, бо йому це зовсім не потрібно. Лейбі не цікаво знати, куди пан поспішає… Але… — він зробив паузу, — нехай пан поспішає, бо має серйозну рану. Пан