Читати книгу - "Поцілунок починається з очей , Катерина Воронцова"

За два місяці відсутності я скучила за своєю роботою і дівчатками. Усе знову стало на свої місця, робоча обстановка була спокійною, ніби змовившись, до історії з Ситніковою і фотографіями ми не поверталися. Тільки одного разу за чашкою кави Аліна мимохідь запитала:

- Ліко, ти знала, що він синок депутата Н...?

Я чомусь одразу здогадалася, про кого вона говорить, скривилася, та нічого не відповіла.

- На зло таткові пішов працювати звичайним охоронцем. Але, знаєш, по-моєму, таким усе одно закони не писані.

- Вибач, Аліно, мені це нецікаво.

І це було правдою. Життя чужого Вадима мене більше не приваблювало, світ перестав крутитися навколо нього, колишні почуття розчинилися як сіль у воді, як міраж. Та по суті нічого глибокого й не було, емоції, гормони, замок на піску. У лікарні часу було вдосталь, щоб усе ретельно обміркувати, не раз, а незліченну кількість разів. Я зовсім нічого не знала про охоронця, він з'явився тоді, коли я була слабкою, а наші сімейні стосунки потребували перезавантаження. Чужий міг виявитися важкою жорстокою людиною, та ким завгодно, а я закохалася в образ, вигадала для себе солодку казку, яка дуже скоро б закінчилася. Для мене так точно - і лишилася б ні з чим, на руїнах сім'ї. Усвідомлення того, що я готова була розвалити все власними руками кидало в холодний піт. Тепер бажання яскравих емоцій і жага незвіданого пішла разом із хворобою. Я часто згадувала наші довгі роки разом: так, чоловік був дуже зайнятою людиною, але коли мені було важко, він був поруч. Його турбота була не кричущою, проявлялася в дрібницях, але хіба з них не складається все наше життя? Вадим пам'ятав, що мені потрібно до стоматолога, купував для мене речі не вигадливі, але практичні й необхідні.
Не було дня, щоб я не чула від нього слів любові, він завжди обіймав з такою ніжністю і пристрастю, немов ми тільки місяць тому одружилися. Ця ненав'язлива турбота більше за будь-що інше кричала про його кохання. Він був моєю затишною затокою з м'яким піском і теплим сонцем над головою, був твердим ґрунтом під ногами, а чужий - тонким льодом, ступиш на нього і підеш на дно. Від добра добра не шукають і це мудра правда, зараз мені повною мірою стали зрозумілі ці слова. Кажуть, краще синиця в руках, ніж журавель у небі. Але людина, яку ти одного разу вибрала і полюбила, не може бути тільки синицею. Вона навіть не журавель, це абсолютно особливий птах, неповторний, зі своїм забарвленням, ба навіть зі своєю власною манерою польоту. Я дивилася на себе колишню, як на хвору, що раптом підхопила вірус. Останні події охолодили голову, змусили все зважити. Та тут і зважувати було нічого. Я одужала, зникло нездорове тяжіння і болісна залежність, немов сім баб  пошептали. Я ніби заново народилася, не могла насититися цією внутрішньою свободою і знову легко посміхалася.

- Підемо погуляємо?

- Давай, я із задоволенням.

Був День закоханих, нас відпустили раніше і Вадим приїхав по мене на роботу.

- Купимо дітям смачненького, а самі побудемо удвох, як тобі?

- Я кафешку знаю, шалено смачні торти на будь-який смак та вибір напоїв хороший.

- Підійде, - кивнув Вадим

Ще б пак, чоловік за торт «батьківщину продасть». Ми спілкувалися мов два підлітки-змовники, ішли пішки, тримаючись за руки. На вулиці сипався густий лапатий сніг, підкидаючи жменю радості до гарного настрою.

У кав'ярні було тепло, затишно, грала легка музика, ми сиділи один навпроти одного, наминали чизкейк і згадували студентські часи, спільних друзів, смішні історії, ділилися незвичайними подіями на роботі, говорили про все на світі.

- З тобою цікаво, - зелено-карі очі задоволено спалахнули, а я тільки підняла брови «ще б пак».

Вадим розповідав історію кохання свого напарника, його голос змінився, став приглушеним, я підняла погляд і з подивом помітила в очах чоловіка сльози. Мій високий і міцний, як дуб, чоловік усередині виявився вразливою, чуттєвою людиною, яка гостро сприймає життя і потреби інших. Великі  хлопчики соромляться відкритих проявів почуттів, їм страшно і незручно здатися слабкими, вразливими. Тому вони часто ховаються у свої мушлі.

- Забув сказати, ми сьогодні йдемо в театр, усі разом. Що скажеш?

- Класно!

Увечері дружною компанією весело перемовляючись і сміючись, ми вийшли з дому, де на нас уже чекало таксі. Поки всі вмощувалися зручніше, я на секунду забарилася, щоб ще раз перевірити, чи не забула покласти до сумочки телефон і ключі. Раптом потилицю і плечі стиснуло мов лещатами, я різко обернулася і застигла: на іншому боці вулиці біля під'їзду стояв той, інший, чужий Вадим. Спершись на капот машини й схрестивши на грудях руки, він пильно спостерігав за всім, що відбувається. Моя спина мимоволі напружилася, пальці вчепилися в ремінець сумочки.

- Комашко, усе добре? - чоловік опинився поруч, заправив мені за вухо пасмо волосся, що вибилося, поцілував у шию.

- Краще не буває, - прошепотіла тихо, притулилася щокою до його долоні, відчувши надійне рідне тепло.

Вадим подав руку і допоміг мені сісти в авто.

З чужим я більше не перетиналася, можливо, в нього вистачило совісті дотриматися свого слова і я була йому вдячна. Але тільки за це.

Ми нарешті дочекалися весни, було ще досить прохолодно, але сніг під променями березневого сонця танув і розтікався вулицями тонкими струмками. Вадим повернувся з роботи та розкладав у холодильник продукти, а я поралася біля плити.

- Ммм, як смачно пахне, - він підійшов ззаду й обійняв, легенько прикусивши шию. - Я забронював квитки до Туреччини. На двох. Якщо тобі сподобається, то наступного разу рванемо туди всією компанією. Тобі після хвороби з гірськолижним курортом доведеться почекати.

- Вадько! - запищала я.

Застрибнула на чоловіка та обхопила його шию руками.

- Не можу без тебе, Комашко, - Вадим стиснув ручищами мою талію і міцно притиснув до себе.

- Мамуню!

З передпокою почувся веселий голос Каті, донька повернулася з універу, Вадим відсторонився і підморгнув мені.

- Привіт, предки, - Катя широко посміхнулася, - що в нас на вечерю?

- Привіт. Скоро печеня буде, салат і до чаю бісквіт. Голодна?

- Не те слово! Тату, мамо... - донька трохи зам'ялася. -  Я хотіла вас зі своїм хлопцем познайомити. Запросила його сьогодні на вечерю. Ви не проти? Він дуже хоче познайомитися з моєю родиною.

- Чому ні? - усміхнувся чоловік, - заодне подивимося на нього.

- Ну тааатоо, - зніяковіла донька, - його, до речі, теж Вадимом звуть, як тебе, уявляєш? Попереджаю, щоб не лякалися - він трохи старший.

Катя засміялася, а я здригнулася. «Дурниці - подумалося мені, - чи мало Вадимів на світі? Досить себе лякати й накручувати.»

- Зустрів мене біля університету, мамо, дивись, який букет подарував.

Катя майнула в передпокій.

- Закохалася наша дитинка, - прошепотів мені Вадим.

Сяючи як нова копійка, Катя зайшла на кухню і поставила на стіл у вазу величезний букет червоних троянд.





 

Кінець