Читати книгу - "Ті, хто йдуть, Ivaarr"

Ліс ставав дедалі густішим. Стежка під копитами майже зникла, ніби сама природа прагнула приховати її від чужих очей. Дактарус їхав першим — впевнено, мовчки. Нубій слідував за ним, усе глибше і глибше в хащі, де не співали птахи і не дихав вітер.

— Ми їдемо не туди, — нарешті мовив Нубій. — Цього місця… нема на жодній карті.

— Карти пишуть ті, хто боїться невідомого, — відповів Дактарус. — Ми зараз у самому серці того, що було до карт.

Вони здолали останній схил, і перед ними відкрилася долина — глибока, оточена скелями й деревами, ніби сама земля її берегла.

І в тій долині… був табір.

Нубій завмер. Він зліз із коня, не зводячи очей з побаченого.

— Неможливо… — прошепотів він.

— Можливо. Просто ніхто не вірив, що я зможу. А я й не переконував. Я будував.

— тобі вдалося це...

Перед ним — тисячі. Майже дві тисячі воїнів. Всі як один. Наче це і був один і той самий воїн.

Ряди чорних наметів. Плащі. Маски. Велетні з сокирами. Тренувальні кола. Величезні вози з облоговими машинами. 

— Це… більше, ніж армія, — видихнув Нубій. — Це народ.

— Це відгук. Вони прийшли. З крижаних перевалів. З печер. Із східних ущелин. Із давніх фортець, де жили духи минулих воєн. Вони чекали. А я — розбудив.

Нубій повільно йшов уперед, дивлячись на обличчя воїнів. Деякі маски були звірині. Інші — гладкі, позбавлені емоцій. І жоден із бійців не говорив. Вони лише дивилися, тренувалися, точили, будували.

— Що ти з ними зробиш? — запитав Нубій.

Дактарус зупинився на краю урвища, звідки відкривався вид на всю армію.

— Поведу. На рівнини. До міст. До Комрада. До всього, що знову буде збудоване. До того, що колись у нас забрали.

— Ти хочеш знищити їх?

— Я хочу повернути право. Ми прийшли не як загарбники. Ми — ті, хто повертається. Нас називали міфами, кошмарами, помилками. Ми — коріння.

— І ти думаєш, вони не чинитимуть спротиву?

— Хай чинять. Кожен, хто встане — впаде. Кожне місто, що підніме прапор, буде поховане під стародавнім знаменом. Я не вимагаю поклоніння. Я вимагаю тиші.

Нубій стиснув кулаки. В його очах металися страх, відраза і дивна повага.

— Ти зібрав… армію, достатню, щоб зруйнувати все.

— Я зібрав армію, щоб почати все заново.

А позаду — табір жив. Вдих — видих. Тупіт. Тиша. Як звір, готовий зірватися з ланцюга.

Через декілька тижнів в Комраді:

Ранок над Комрадом був напрочуд ясним. Таке буває лише раз на рік: коли небо чисте, наче вимите дощем, і навіть тіні здаються крихкими.

Але тиша… була неприродною.

На східній стіні стояв юний вартовий. Саме він першим помітив рух — лінію, як рябь на горизонті. Він потер очі, подумав, що це міраж. Але лінія зростала. Перетворювалася на пляму. Потім — на хмари силуетів.

— Тривога! — вигукнув він. — Східний схил! Вони… йдуть!

Задзвеніли дзвони. Воїни піднімалися. Дітей виводили в підвали. Жінки закривали вікна. Комрад — прокинувся.

Монстр піднявся на стіни. Агнесса — за ним.

— Що ми бачимо? — спитала вона.

— Усе, — відповів він. — Усе, що ховатиме нас. Це зовсім інші воїни, ніж ті, що приходили минулого разу. Ці наче професійніші. В кращих обладунках.

На схилах перед Комрадом стояла армія. Рівна. Темна. Без звуків. Без крику. Лише тисячі фігур — кожна в масці. З сокирою. З списом. З тінню.

А потім з іншого боку… ще.

З півдня. Із заходу. З півночі. Вони виходили з усіх напрямків, як вода з підземних джерел. Тихо. Не бігом. Не штурмом. Упевнено. Повільно. Неминуче.

І в ту мить весь Комрад, навіть найхоробріші, зрозуміли — краще було б піти.

— Це не армія, — прошептала одна зі жриць. — Це повернення смерті.

— Ні, — заперечила Агнесса. — Це випробування.

Монстр стиснув меч. Його голос був спокійним:

— Тоді нехай вони дізнаються, що таке пам’ять. Нехай знають, що навіть якщо ми впадемо… Комрад стоятиме в легендах.

І воїни вишикувалися. Барабани загупали глухо. Останні ворота зачинилися.

Небо було ясним. Надто ясним. Як глузування.

А внизу… темрява згущувалась.

Світанок був останнім.

Комрад зустрів його тихо, як старець, що знає: подих закінчується, але не просить пощади. На мурах — воїни, внизу — ряди щитів, укріплень, списів. Над баштами майоріли темно-зелені стяги із символом древньої печаті. Кожен кут міста — в бойовій готовності.

Та за цими приготуваннями ховалася правда: вони знали — не вистоять.

На мурі, в броні, залатаній у десятках місць, стояв Монстр. Без гербів, без знамен. Просто дивився вниз, на рівнину, де хвиля варварів вкривала землю аж до обрію.

Попереду — в чорному плащі й короні з кісток, верхи на вороному коні — йшов Дактарус. Цього разу він не спостерігав. Він ішов першим. Він був в середині міста, та бачив всі укріплення зсередини. Він продумав усе заздалегідь.

Нубій стояв на віддаленому пагорбі, в тіні сосен. Його погляд був холодним. Він знав: сьогодні буде написано історію, яку ніхто не прочитає.

Ворота Комрада тріщали від напруги. Над ними — облогові башти, щити, баллісти. Але всередині всі знали: допомога не прийде.

Коли небо здригнулось.

Перший рев лунав не від ворога — від міста. Забили барабани. Заграли труби. Мури ожили.

Варвари йшли. Без поспіху. Рівно. Щит до щита. Маски — звірині, кам’яні, гладкі. Їхній стрій — ріка, що несе смерть.

Комрад ударив першим.

Із мурів полетіли стріли. Полум’я палило повітря. Катапульти — камені, списи, запалені посудини.

Та армія Дактаруса йшла крізь усе. Полум’я зісковзувало з їхніх щитів. Камені гасли об маски. Стріли ламались, не пробиваючи ні шкіру, ні дух.

Коли вони досягли мурів — почалось справжнє.

Драбини, тарани, гаківки, облогові вежі. І Комрад бився. Воїни стрибали зверху, кидались із списами, кидали каміння, підпалювали мотузки.

Але армія ворога не коливалася. Один падав — ішли двоє. Гинуло десять — вставало двадцять.

Дактарус ішов у перших рядах. Його сокира — жива. Він трощив, ламав, рубав. Його рухи були не боєм — ритуалом. Він не кричав. Не кликав. Він показував: усе вже вирішено.