Читати книгу - "Істина крові, Христина Вілем"

… і не підходьте занадто близько до неї, - санітар заховав гроші у кишеню і відчинив двері у палату.
Андрій увійшов і замружився. Хоча на дворі було сонячно, під стелею яскраво горіли лампи денного світла. За кілька секунд зір повернувся і він пошукав поглядом жінку. Вигляд палати вразив його: стіни розмальовані хрестами, пентаграмами і ще якимись незрозумілими знаками, ліжко вкрите покривалом з вишитими ієрогліфами, намальовані кола на підлозі і досить сильний запах часнику та ладану.
Андрій усміхнувся думці, що навіть у державному медичному закладі можна утримувати приватну VIP-палату. Хто б не був спонсором, грошей у нього багато. Він відмахнувся від думки, що, можливо, даремно прийшов сюди, ще й виклав немалі, як для нього, гроші. А якщо вся ця історія лише вигадка баблистого дядька, який вирішив так оригінально позбутись дружини чи коханки? Або в жінки реально поїхав дах після перегляду новин.
За спиною почулось шипіння, схоже на котяче. Андрій озирнувся і побачив величезні зелені очі, повні страху. Жінка сиділа у кутку і могла б здаватись молоденькою, якби не її переляканий, зацькований, втомлений і зовсім не божевільний погляд.
– Ти хто?
– Я… приватний детектив, - Андрій відступив на крок, - я б хотів поставити вам кілька запитань.
– Приватний детектив? А в нас такі є? І з питаннями? Навіщо?
Вона все ще сиділа на підлозі, але Андрій бачив, що страх поступається місцем цікавості та сарказму.
– Я розслідую справу, пов’язану із… можливо пов’язану із тим самим чоловіком, який напав на вас.
– У мене вже були всі можливі інстанції і ставили всі можливі питання. Я впевнена, що вам нададуть всю необхідну інформацію.
Вона говорила із злістю, але твердо та впевнено і він не міг не запитати:
– Чому ви тут?
– Спочатку мене сюди запроторили примусово, потім це було моє особисте бажання…
– А зараз?
– А яка різниця? Ти ж не по це прийшов.
– Розкажіть мені все, що пам’ятаєте.
– Я все пам’ятаю, - вона ледь зблідла, погляд став відсутнім, - мені кілька днів до того здавалось, що хтось за мною стежить, але я думала, що це мій колишній коханець. А потім він мене покликав… Затуманив розум, позбавив волі і я пішла. А спам’яталась у покинутому будинку. Він був як демон, блідий, із білим волоссям і червоними очима… Він сказав, що настав час розплатитись за зраду. Він навіть дозволив мені закричати перед тим, як вкусив, - жінка потерла шию і подивилась Андрієві в очі, - ти знаєш, це боляче лише спочатку. А потім зникає все, крім усвідомлення, що ти помираєш і нічого не можеш з цим зробити.
– Як ви врятувались?
– Як я врятувалась? - жінка розсміялась і Андрій подумав, що у ній таки є трохи божевілля, - А мені допомогли якісь п’яні придурки. Хоча б щось корисне зробили наостанок…
Жінка замовкла, втупившись у стелю і Андрій мимоволі запитав себе – чому вона? Адже ця жінка зовсім не схожа на Ярину, руда, з купою ластовиння на носі та щоках, тонка, худюща і зовсім не здається, що їй вже майже тридцять.
– … вони побачили, як я зайшла у той будинок і чогось, напевно, їм захотілось по-п’яні. А потім побачили, як він присмоктався до моєї шиї і вирішили, що тепер їх черга… придурки… Який же він був злий і байдуже, що їх було шестеро. А я вибігла на вулицю і потрапила під машину. Водій стукнув мене зовсім легенько, а тоді завіз у лікарню. Чесний, совісний, не втік. Він подумав, що то в мене стільки крові через нього. Правда мені пощастило? А я бачила його у дзеркало заднього виду, він усміхався мені. А в лікарні всі вирішили, що я божевільна і мене відправили сюди. І знаєш що? Він прийшов сюди першої ж ночі, у цю саму палату. І сказав, що я перша втекла і тому він дозволяє мені ще трошки поіснувати. Я провела тут багато часу… Мене переконали, що він плід моєї уяви, що це моя психіка так пояснює собі напад якогось збоченця. А вдома мені почало здаватись, що він знов за мною стежить, я чула його сміх, я бачила його очі у снах, його зуби торкались моєї шкіри… Правда тут гарно? Я можу собі це дозволити.
– А чому ж ви не зробили собі такої кімнати вдома?
– Бо краще бути нормальною у психушці, аніж психічкою вдома…