Читати книгу - "Там, де пахне гірким мигдалем , Syringa"

Люди тут виглядали немов із зовсім іншої епохи. Чоловіки у дорогих костюмах, дехто навіть у старовинних жилетах і краватках-метеликах, жінки у витончених сукнях, немов з ретро-фільму. Всі вони виглядали бездоганно, кожен із келихом вина або коктейлем у руці, спілкуючись тихими, але жвавими голосами.

— Що це за місце? — прошепотіла Аня, коли Каміль нахилився до її вуха.

— Це сюрприз, — загадково відповів він, усміхаючись.

Аня вже хотіла заперечити, що з неї вистачить цих сюрпризів, але в цей момент до них підійшов чоловік у темно-зеленому піджаку з ідеальною поставою та усмішкою професійного шарлатана.

— Каміль! Я вже думав, що ти передумаєш!

— Ти мене недооцінюєш, Артуре, — відповів Каміль, потискаючи йому руку.

— І ця чарівна панянка… та сама Аня?

Чоловік уважно подивився на неї, і Аня відчула себе об’єктом дослідження.

— Так, — Каміль гордо поклав руку їй на спину, ніби підтверджуючи її присутність.

Артур легко схилив голову.

— Що ж, вітаю у нашому маленькому товаристві. Сподіваюся, цей вечір стане для вас незабутнім.

— А що за привід? — запитала Аня, намагаючись зрозуміти, куди вона потрапила.

— Про це вам розповість господар вечора, — підморгнув Артур і, зробивши знак офіціанту, взяв із таці два келихи шампанського. Один він передав Ані.

Вона подивилася на Каміля.

— Я все ще нічого не розумію.

— Просто насолоджуйся моментом, — відповів він, підносячи свій келих до її.

Аня зробила ковток. Напій був ідеальним — прохолодним, легким, із м’яким фруктовим післясмаком. Вона відчула, як напруга поступово спадає.

Музика, що лунала в залі, була незвичною — повільний джаз із нотками ностальгії. Хтось грав на роялі, і звук проникав прямо в душу.

У дальньому кутку кімнати розташовувався великий дерев’яний стіл, на якому серед старовинних підсвічників лежали розкриті книги, карти, навіть кілька старих кишенькових годинників.

— Каміль, ти втягнув мене в якийсь клуб любителів історії?

Каміль тихо засміявся.

— Ти побачиш.

У цей момент у центрі зали з’явилася фігура чоловіка у чорному костюмі. Він підняв руку, закликаючи всіх до уваги.

— Дами та панове! Наш вечір розпочинається!

Аня обернулася до Каміля.

— Добре. Що тут відбувається?

Каміль усміхнувся ще ширше.

— Ти готова до гри?

Аня склала руки на грудях і злегка примружила очі.

— Каміль, якщо ця “гра” включає ще більше таємничих незнайомців, дивних традицій і несподіванок, я…

— Ти що? — Каміль хитро всміхнувся, наближаючись ближче.

— Я просто… буду дуже здивована, — видала вона, розуміючи, що справді не знає, чого очікувати.

Тим часом чоловік у чорному костюмі продовжив:

— Як ви всі знаєте, сьогодні у нас особливий вечір. Ми зібралися не просто заради гарного вина та приємного товариства. Попереду на нас чекає випробування…

По залі пронісся легкий гул. Дехто з гостей обмінявся хитрими поглядами, інші — захоплено заусміхалися.

— Цього разу наш дорогий господар підготував щось справді унікальне, — продовжив він. — І серед нас є особливі гості…

Аня відчула, як Каміль ледь помітно торкнувся її руки. Вона перевела на нього погляд, але він стояв незворушний, лише усмішка ховалася в кутиках його губ.

— Я зараз особливо підозрюю тебе, — тихо сказала вона.

— І правильно робиш, — відповів він майже пошепки.

Чоловік у чорному зробив крок уперед.

— Цього вечора вас чекає справжній виклик. Ми розпочнемо гру, в якій зможуть брати участь усі присутні. Це випробування на кмітливість, інтуїцію і… трохи удачі.

Аня підняла брову.

— Що, вікторина?

— Щось значно цікавіше, — озвався Артур, який стояв неподалік.

— А якщо я не хочу брати участь?

— Ну, тоді ти просто спостерігаєш. Але повір, навіть глядачам буде цікаво.

Зала завмерла, коли двері поруч із каміном відчинилися, і двоє людей у темних костюмах внесли масивну дерев’яну скриню. Вона виглядала старою, навіть антикварною, з металевими накладками і великим замком спереду.

— Ой ні, це що, якась містична штука? — пробурмотіла Аня, звертаючись до Каміля.

— Скоріше історична, — відповів він.

— Великий скарб, який залишився після легендарного власника цього маєтку, — промовив ведучий. — Усередині є загадка. І лише той, хто зможе її розгадати, отримає ключ.

— І що далі? — запитав хтось із гостей.

— Далі буде ще цікавіше, — загадково відповів ведучий.

Аня закотила очі й зітхнула.

— Каміль, навіщо ти мене сюди привів?

— Тому що ти розумна, цікава і… мені хочеться подивитися, як ти впораєшся.

— Тобто ти мене підставив?

— Я назвав це “створив для тебе можливість”.

Аня не могла не засміятися. Вона вже знала: цей вечір буде довгим і, схоже, дійсно незабутнім.

У залі запала тиша, яку порушував лише тріск вогню в каміні. Гості схилилися ближче до скрині, немов зачаровані її загадковим виглядом. Аня відчула, як у ній одночасно прокинулися цікавість і легке роздратування.

— Добре, Каміль, — прошепотіла вона, нахиляючись ближче до нього. — Якщо це твій черговий дивний сюрприз, я…

— Ти що? — Каміль знову хитро усміхнувся.

— Я зроблю вигляд, що не знаю тебе, і залишу тебе одного розбиратися з цим цирком.

— Ох, тільки не це! — театрально зітхнув він.

Тим часом ведучий знову заговорив:

— Усі ви зараз бачите цю скриню. Усередині неї прихований старовинний артефакт, історія якого налічує понад двісті років. Але отримати його не так просто.

Він обвів поглядом гостей, витримавши ефектну паузу.

— Щоб відкрити скриню, потрібно розгадати три загадки. Вони не прості, але… можливо, серед нас є той, хто впорається.

— А якщо ніхто не впорається? — запитала жінка в елегантній червоній сукні.

— Тоді скриня залишиться замкненою, — загадково відповів ведучий.