Читати книгу - "Закохатися навесні, Аманда Рід"

Потопаю на пасажирському сидінні автомобіля Назара, який він отримав від батька минулого тижня, і вітер, що вривається крізь панорамний люк, грає з моїм волоссям.

За вікном минають зелені поля, а весняне сонце заливає все навколо золотавим світлом. Назар барабанить пальцями по керму, мугикаючи якусь мелодію, і я не можу відвести від нього очей.

Учора він запропонував поїхати до Добропарку, на виставку тюльпанів, і я, не роздумуючи, погодилася. Може, тому, що мені потрібен був цей день — день без університетських коридорів, без допитливих поглядів, без ролі викладачки. Тільки я і він.

— Ти впевнений, що знаєш дорогу? — питаю я, намагаючись приховати посмішку. Його машина вже двічі звернула не туди, і я жартую, що ми можемо заблукати посеред поля.

— Ображаєш мої навички водія? — він кидає на мене грайливий погляд, і моє серце пропускає удар. — Яка ж то пригода, якщо тричі не заблукати?

Я сміюся, і цей сміх звучить так легко, так невимушено, що я сама собі дивуюся.

Коли я востаннє відчувала себе такою… вільною? Може, ніколи.

Назар простягає руку і стискає мою долоню, і я відчуваю тепло, яке розливається від його дотику.

Сумніви та страхи — вони все ще десь там, у куточку душі, але зараз вони здаються такими далекими.

Ми приїжджаємо до Добропарку, і я завмираю, коли бачу море тюльпанів, що розкинулося перед нами. Червоні, жовті, рожеві, білі — вони гойдаються на вітрі, ніби танцюють під невидиму мелодію.

Повітря наповнене солодким ароматом, і я вдихаю його, відчуваючи, як груди розпирає від захвату. Назар стоїть поруч, тримаючи в руках свій блокнот, і я бачу, як його очі горять, коли він дивиться на поле.

— Це місце створене для тебе, — каже він тихо, і я повертаюся до нього, здивована. — Ти як ці тюльпани. Тендітна, але сильна. І… неймовірно красива.

Відчуваю, як мої щоки спалахують, і відводжу погляд, щоб приховати збентеження. Але він бере мене за підборіддя, змушуючи подивитися йому в очі. Його погляд такий теплий, такий щирий, що я забуваю, як дихати.

— Перестань, — шепочу я, але моя посмішка видає мене. — Ти занадто багато говорить.

— Тільки правду, — відповідає він і бере мене за руку, ведучи до поля.

Ми йдемо між клумбами, і я відчуваю себе героїнею якогось фільму. Назар розповідає, як одного разу малював тюльпани для університетського проєкту, але йому бракувало натхнення, бо він не бачив їх наживо. Я слухаю, але більше дивуюся тому, як легко нам разом.

Жодних провокацій, жодних ігор. Тільки ми, тюльпани і весна, що шепоче нам свої обіцянки. А ще я й уявити не могла, що він настільки талановитий. То виходить, у деканаті були праві? Назар дуже старанний, і його складний характер терплять саме тому, що він справді чудовий студент?

Ми зупиняємося біля невеликої галявини, де тюльпани утворюють візерунок у формі серця. Назар дістає з кишені маленький олівець і відкриває свій блокнот.

— Хочу намалювати тебе тут, — каже він, і його голос звучить так серйозно, що я не можу не посміхнутися.

— Мене? Знову? — жартую я, але сідаю на траву, обережно, щоб не пошкодити квіти. Сонце гріє мої плечі, і я відчуваю, як напруга, що тримала мене тижнями, повільно відступає.

Він сідає навпроти, і я бачу, як його пальці швидко рухаються по паперу. Але цього разу я не соромлюся його погляду.

Немов Джек малює свою Роуз... тільки я не гола, і слава Богу, ми не на "Титаніку"... Хоча, можливо, нас все ж таки чекає айсберг? Просто ми ще не змогли його роздивитися?

Дивлюся на Назара — на те, як він хмурить брови, як кусає губу, коли щось не виходить. І я розумію, що закохуюся. Не в його зухвалу посмішку чи жарти, а в цього Назара — того, хто малює мене з такою ніжністю, ніби я — його цілий світ.

— Знаєш, — кажу я раптом, і мій голос звучить тихо, але твердо, — я боялася. Дуже боялася, що ти знову мене пораниш. Але зараз… зараз я вірю тобі.

Він зупиняється, його олівець зависає над папером. А потім він відкладає блокнот і пересувається ближче, так що наші коліна майже торкаються.

— Я ніколи не хотів тебе поранити, — каже він, і його голос тремтить. — Я був ідіотом, Сабріно. Але я обіцяю, я зроблю все, щоб ти ніколи не сумнівалася в мені.

Дивлюся в його очі, і там — усе, що мені потрібно. Щирість. Симпатія. Німа обіцянка.

Простягаю руку і торкаюся його щоки, відчуваючи легку щетину під пальцями. А потім нахиляюся і цілую його — повільно, ніжно, ніби хочу запам’ятати цей момент назавжди. Він відповідає, обіймаючи мене так обережно, ніби я можу розсипатися.

Тюльпани шелестять навколо нас, і я відчуваю, як моє серце б’ється в унісон із його.

Коли ми відриваємося одне від одного, я бачу, як він посміхається — не зухвало, а так, ніби весь світ належить нам.

— Ти знаєш, що ти мені дуже подобаєшся, правда? — питає він, і його слова — як музика, як весняний вітер.

Я киваю, бо не можу знайти слів. Але моєї посмішки досить.

Ми проводимо весь день у Добропарку. Гуляємо, сміємося, фотографуємо одне одного на тлі тюльпанів. Назар купує мені маленький букетик, і я жартую, що він занадто романтичний як для такого зухвалого студента. А він відповідає, що це я зробила його таким. І я вірю йому.

Коли сонце починає сідати, вмощуємося на траві й спостерігаємо, як небо розфарбовується в рожеві й помаранчеві відтінки. Я притуляюся до його плеча, і він обіймає мене так, ніби боїться, що я зникну. Але я нікуди не піду. Не тепер, коли нарешті знайшла того, хто бачить мене справжню.

— Ми повернемося сюди наступної весни? — питаю я, і мій голос звучить м’яко, як шепіт.

— І кожної весни після цього, — відповідає він, цілуючи мене в скроню.

Закриваю очі, вдихаючи аромат тюльпанів, і відчуваю, як усе стає на свої місця. Мої страхи, мої сумніви — вони розчиняються в цьому моменті. І я знаю, що закохалася. Не просто навесні, а назавжди.