Читати книгу - "Доля у смартфоні, Тихий Лис"

Далі він терпляче пояснював, як правильно тримати зброю. Які частини можуть бути гарячими після пострілу - щоб не обпектись ненароком. Потім, не вагаючись ні на мить, зняв свої тактичні рукавички і одягнув їх мені. Його руки були теплі, сильні - а сам жест... такий дбайливий, турботливий. Сергій показав, як споряджати магазин. Його рухи - точні, відточені, злагоджені. Все здавалося простим, наче він робив це на автопілоті. Але коли черга дійшла до мене - я ніяк не могла втрапити з набоями. Один вислизав, інший падав на землю, третій встав криво.
- Повільніше, не поспішай, - м'яко казав Сергій, нахиляючись поруч і направляючи мої пальці - Візьми ось так. Тепер вставляй рівно, з легким натиском.
Його голос був спокійним, глибоким, зосередженим. Він говорив просто - але з тією внутрішньою пристрастю, яку вже не сховаєш. Я дивилася на нього - і раптом остаточно зрозуміла: він не просто працює в цій сфері. Це частина його самого. Зброя, тактика, порядок, дисципліна. Він був у своїй стихії. А мені шалено подобалась його зібраність, той серйозний тон, коли він навчав, його сконцентровані очі й тепла усмішка, коли я все ж таки щось правильно зробила.
Коли все було готово, Сергій натягнув смішну камуфляжну панамку, яка зробила його трохи схожим на мультяшного солдата, і ми вирушили на стрільбище. Воно було схоже на глибокий рів - великий, відкритий простір із кількома точками для стрільби. Попереду, метрів за п'ятдесят, стояли мішені: скляні банки з різнокольоровою рідиною, і посеред них - старенький телевізор, що виглядав, як релікт минулого, приречений на знищення.
Я зручно вляглася на каремат. Сергій став поруч, присів, щоб бути на рівні мого плеча. Його погляд був уважним, але не напруженим - швидше підтримуючим. Моя ціль - телевізор. Здавалося, що в нього буде влучити найлегше.
Я затисла гвинтівку, прицілилась, затамувала подих... і натиснула на спуск. Постріл гримнув. Справжній, гучний, аж у грудях відгукнулося. Гвинтівка смикнулася, моя рука здригнулася, я мимоволі заплющила очі, стиснула зброю ще міцніше. Незважаючи на навушники, в голові задзвеніло. І тут - тепла, сильна рука Сергія лягла на моє плече. Він нахилився ближче, і я почула в навушниках його лагідний голос:
- Все добре. Ти молодчинка, - промовив ніжно. - Продовжуй. Цілься лівіше.
Я глибоко вдихнула. Зібралася. Пальці тремтіли, але менше. Другий постріл уже не лякав - я майже очікувала його. Цього разу куля вдарила в землю просто поряд із телевізором, здіймаючи куряву.
- Круто! - захоплено вигукнув Сергій. - Ще трішечки лівіше!
Я прицілилася знову. Мушку, цілик, подих... бах! Екран телевізора здригнувся, на ньому з'явилась тріщина. Вона поповзла, розгалужуючись тонкими лініями, як павутина. Я аж писнула від радості, підскочила, щоб обійняти Сергія - але гвинтівку потягла за собою, як ідіотка. Він м'яко перехопив її, обережно направив ствол у безпечний бік, клацнув запобіжник і тільки тоді обійняв мене щиро, міцно, тепло.
- Ти молодець. Хапаєш усе з першого разу.
- Милий, дякую. Це було... просто вау! - я торохтіла від емоцій. - Я думала, злякаюсь. А потім... бах! І я потрапила! І ти такий класний інструктор!
- Хах, супер, малишка. - Він сміявся разом зі мною. - А тепер давай - розхєряч ті банки!
І я почала. Банка за банкою. Перші кілька пострілів - мимо, але потім... дзеньк! - одна вибухнула скляним дощем. І ще одна. І ще.
Мене накрив справжній адреналіновий шторм. Азарт, сміх, шум пострілів і той самий голос Сергія в навушниках - все злилося в єдину хвилю. Я навіть не помітила, як скінчилися набої. Тоді сіла на каремат і почала споряджати магазин уже значно впевненіше. Руки більше не тремтіли, а Сергій тільки з усмішкою спостерігав, не втручаючись. Ми ще трохи постріляли і я навіть отримала фотосесію в стилі "бойова красуня". Розпатлана, в броніку, з усмішкою до вух - я відчувала себе живою. Справжньою.
Потім ми повернули спорядження. На прощання Бєс взяв мене за руку - щиро, тепло, як хтось, хто бачить у тобі не просто дівчину, а частину команди.
- Бережи її, друже Скілл!
- Ще зустрінемось, Бєс! - відповів Сергій, міцно обіймаючи побратима.
Ми пішли до автівки. Мовчали - але тиша була особливою. Спокійною. Насиченою. В мені ще довго жило легке дзвінке ехо пострілів, усмішка не сходила з обличчя, а рука в його руці - була як якір у реальності. Міцний. Надійний. Мій.

Ми поверталися назад у місто, спокійно, мовчки, з теплим післясмаком пережитого. Сонце вже схилялося до горизонту, фарбуючи небо в м'які відтінки персикового й рожевого. У кафе ми замовили щось ситне - навіть не так через голод, як щоб ще трохи затриматися у цій бульбашці спокою. Передивлялися фото на телефоні, сміялися, ділилися враженнями. Мене накривала хвиля емоцій - від самої події, від новизни, від адреналіну, що ще десь грав у тілі... Але найсильніша емоція - вдячність. Бо саме він подарував мені це. Сергій. Я дивилася на нього, на те, як він уважно гортатиме фотки, як трохи косо посміхається, коли бачить себе на камеру. І мені так хотілося обійняти його просто отак, в моменті, тицнути пальцем у фото і поцілувати, не пояснюючи нічого. І я це робила. Бо могла.
Коли вже почало сутеніти, ми повернулися до мого будинку. Сергій припаркував машину, ми вийшли й попрямували до під'їзду. Я ще щось розповідала, сміялася з якоїсь дурниці - коли раптом позаду пролунав знайомий голос:
- Софа?
Я різко обернулась. Очі самі розширилися від несподіванки. Паша. Тут. Просто перед нами. Його погляд ковзав від мене до Сергія, насторожено, запитально.
- А ти хто такий? - Сергій заговорив першим. Голос був рівний, спокійний, але кожне слово звучало, ніби чітко зважене й холодне.
- Це... Паша. Мій знайомий, - швидко відповіла я, намагаючись погасити ту раптову напругу, яка ніби розрядилася в повітрі між ними.
Але Сергій не реагував. Він мовчки дивився на Пашу - дивився так, що повітря ніби задрижало. Мене пронизало дивне відчуття - мовби щось зараз має статися. Я інстинктивно підійшла ближче до Сергія й узяла його за руку. Відчула, як його пальці були трохи напружені. Його тіло - мов струна, натягнуте, готове до реакції.
- Паш, це мій... хлопець, Сергій, - вимовила я, трохи спіткнувшись на слові хлопець. Воно прозвучало голосно, ніби постріл. Паша злегка здригнувся, але швидко вдягнув на обличчя посмішку.
- Оу, ясно. Я Паша. Її друг, - мовив уже трохи жартома, намагаючись згладити момент, і простягнув руку.
Сергій подивився на неї. З секунду не рухався - просто дивився. Потім, не відводячи очей від Паші, міцно стиснув його руку.
- Дуже приємно. - його голос звучав так само рівно, але у погляді - вогонь, ледь стримуваний. - Вона зайнята. Ти ж не проти, якщо ми хочемо побути удвох?
- Та... звісно. Я не знав... - пробурмотів Паша, майже відступаючи. - Бувайте.
Ми мовчки рушили до під'їзду. Напруга ще трималася у повітрі, мов грім, що завис у небі, але не гримнув. Усередині мене боролися два відчуття: частина тішилася - йому не байдуже, він стоїть за мене, він готовий оберігати; інша - насторожувала. Бо в тому погляді... було щось дике. Примітивне. Люте. І трохи страшне. Сергій мовчав. Але в його щелепі гуляли м'язи. Він намагався тримати себе в руках, але я вже бачила - довго не витримає. Коли двері ліфту зачинилися - він не витримав.
- Значить, "друг", просто друг?.. - його голос звучав тихо, майже шепотом, але в ньому бриніло щось колюче.
- Ой, Боже, тільки не починай... - я зітхнула, втупившись у кнопки ліфта, ніби вони могли дати мені спокій.
- Ну а що? - він глянув на мене збоку. - Чому ж ти так задумалася, коли представляла мене... цьому "просто другу"?
- Сергію, досить! - я повернулася до нього. - Я просто зловила себе на думці, хто він узагалі, щоб я йому щось пояснювала. Ми не бачилися вже пів року, навіть не листувалися.
- Хто він такий? - повторив Сергій, нахиливши голову. - Ну, наприклад, хлопець, який припхався до тебе під будинок. Після пів року мовчання. І ти досі думаєш, що він теж вважає себе просто другом?
- Я винна, що він прийшов? Я дала йому все зрозуміти. Чітко і спокійно.
- Ага. А скільки ще таких "друзів" тебе отак провідує? - він навмисно підкреслив це слово з ноткою насмішки, і воно відлунювало в мені, мов образа.
Я не витримала.
- Досить! - у голосі прослизнула луна болю. - Ти мені настільки не довіряєш? Я чекаю тебе щодня. Прокидаюся з думками про тебе, засинаю з твоїм ім'ям на губах. А ти зараз стоїш тут і влаштовуєш сцену... через людину, яка для мене - просто тінь з минулого?
Ліфт зупинився. Двері відчинилися на моєму поверсі. Але ми мовчали. Усе ще стояли всередині, в цьому маленькому металевому ящику, сповненому напруги. Потім він першим рушив вперед. Я - за ним.
У квартирі Сергій мовчки зняв взуття, повільно, без звичних різких рухів. Я залишилась біля дверей, не зводячи з нього погляду. Десь усередині мене ще тремтіла хвиля емоцій - образа, страх, невпевненість. Я чекала. Він обернувся. Наші погляди зустрілися. І його очі змінилися. Стали м'якими. Теплими.
- Пробач, люба... - нарешті озвався. Голос його звучав інакше. Чесно. По-справжньому. - Я не знаю, що на мене найшло. В мені просто... спалахнули ревнощі. За секунду. Це некрасиво. І я знаю, що образив тебе. Мені боляче від самої думки, що міг тебе зачепити.
Він підійшов ближче, дбайливо торкнувся мого підборіддя пальцями, піднімаючи обличчя. Я не відводила очей.
- Я кохаю тебе... більше за все. І так, я ревнуватиму. До кожного, хто наблизиться до тебе ближче, ніж треба. Але обіцяю - триматиму це в собі. Не тому, що не відчуваю, а тому, що не хочу ранити тебе.
- Мене це не дратувало, Сергію. - я проковтнула грудку в горлі. - Це налякало. Здавалося, ти прямо там... розірвеш його. Без слів, без вагань.
- Можливо... - його очі знову на мить стали темнішими. - Такі думки були. Але я втримався, бо ти поруч.
- Я рада, що ти вмієш стримуватись, - зітхнула я з усмішкою.
- Ну... - він трохи нахилив голову, ковзнув поглядом по моїх губах. - Коли дивлюсь на твої губки, вся стриманість розвіюється, як дим...
Його поцілунок був м'яким, наче запитання. Перевірка - пробачила чи ні. Але відповідь я дала одразу. Без вагань. Я відповіла з усією ніжністю, яку носила в собі за день. Обійняла його, уткнувшись носом в його шию, вдихаючи знайомий запах - трохи диму, металу  і чогось теплого, рідного.
- Ти для мене... єдиний, - прошепотіла я, і він стис мене сильніше, ніби боявся відпустити.