Читати книгу - "Сестри назавжди, Маїра Цибуліна"

- Щойно голова проїхав, - каже Геня до Володимира, що знаходиться на даху і дістає мішок, який подає його дружина.

- На поле?

- Ні, додому.

- Добре, що додому.

- Який це мішок?

- Та ще треба раз вам піти і на сьогодні досить.

- Злазь тоді звідти, а то задушишся там. Володимир злазить, струшуючи з себе солому.

- Почекай, - каже Геня. - Дивись, вся голова в тебе в смітті. Струси собі.

- Ну, що йдемо ще? - питає Толік.

- Ще раз і все. Решта будемо завтра носити. Маринка казала, що поможе нам.

- Добре, пішли.

Через два дні.

- Дивно, чому Маринка помагала бабі? - каже Світлана.

- А баба приймала її допомогу? - додає Марія.

- Може, помирилися?

- Після того, що Маринка бабі зробила? Хоча і таке може бути.

- Все-таки вони двоюрідні сестри, не чужі люди.

- У липні, коли тебе ще не було, вони так напилися з бабою.

- Напилися? - сміється Світлана.

- Баба казала, що піде на город щось там робити, а сама з Маринкою напилися так, що у кухні було страшенно брудно. Коли Маринка пішла, баба лягла спати.

- Не можу собі таке уявити.

- А ти уяви.

- Ну, баба дає! Я б від неї таке не очікувала.

- Я теж. Мені прийшлося випихати маленьких каченят з-під індички.

- Ти не боялася?

- Боялася трохи, індичка так шипіла. Я боялася, що вона мене клюне. Але я її швиденько схопила за крила і випхала з гнізда. А там! Ти собі не можеш уявити.

- Що там?

- Такі гарненькі каченята - жовтенькі, пухкенькі. Я їх всіх поскладала в ящик, а ще одного випхала з яйця; воно було таке мокре, гидке, чисто скручене. Я думала воно не виживе.

- А нащо ти його з яйця вишпортувала?

- Я не хотіла його тут одного лишати.

- І воно вижило?

- Вижило.

- Завтра дівчата ідуть в кіно. Я теж іду. Підеш з нами?

- Не знаю. Я не хочу.

- Що значить не хочеш? А що ти тут, вдома робитимеш? Приїдеш в Калуш і не буде тобі що згадати. Будеш усім розказувати, що в хаті сиділа.

- Добре, що ти маєш, що одягти, а я не маю.

Може, тебе зацікавило, що мали на увазі дівчата, коли говорили про якусь образу Гені на Маринку? Було б добре, щоб це було так. Оскільки я збираюся тобі про це розповісти. І якщо тебе це не зацікавило, то тобі прийдеться зацікавитись, бо я починаю розказувати.

Якось Геня розповідала своїм внучкам, що Маринка її ненавидить:

- Вона мені каже, що мене проклинає, бо я їй ношу різні сумки, у всьому їй помагаю і що, маю таку гарну хату, гарних внучок. Її, бачите, дістає, що я, хоч маю групу, але швидка, здорова, що ноги у мене без різних гульок, як у неї і я ще всім помагаю. До неї ж то ніхто не приїжджає, а до мене приїжджають і сини, і внуки. Їй заздрісно, що у мене такі гарні внучки, як ви.

Дивна розповідь, правда?

«Невже таке було?» - ти скажеш.

«Було», - відповім я тобі.

Ігор, Світлана, Віра, Петро, Таня, Оксана, дві Марійки... всі вони були в кінотеатрі. Що дивилися? Не скажу, бо не пам'ятаю. Здається, бойовик. Я тобі про це розповідаю, оскільки хочу розповісти про жалюгідність Ані, про її заздрість.

Аня сиділа з Вірою і Світланою у верхньому ряду, а Марійка на ряд нижче, бо там місць не вистачило. Десь у середині фільму Аня образливо мовила, із явним наміром образити сестру Світлани і тим самим показати, яка вона крута і, що вона тут є головною:

- Викинь качан, а якщо хочеш, то можеш ще щось обгризти там.

Марійка відсахнулася і нічого не сказала, втамовуючи гнів образи. «Я що сама крайня? - говорила вона собі!» Світлані це теж не сподобалося, але вона вдала, що нічого не сталося, як і всі інші.

Противна Аня - лише так її можна назвати, - вловила непомітні, але уже розквітаючі признаки краси юного підлітка. І вся її прихована заздрісність виплила на поверхню її гарненького личка. У ньому можна було прочитати: «її як гарно одягти, причесати, то вона буде миліша за мене, ще й приємніша». Як кажуть те, що у душі, хоч і невідоме, але привабливе.

- Йдете з бабою на цвинтар? - запитує Геня у внучок.

- Йдемо! - радісно викрикують, біжучи до баби.

- Треба квіток нарвати.

- Я йду, нарву, - каже Світлана.

- Треба ще павутинки нарвати, - додає Марія.

Їхній садок вкритий різними видами квітів. Одні зацвітають, другі відцвітають, треті ще й не виросли. Цілий ботанічний сад! Геня дбає про красу свого полусадника. Люди постійно хвалять, як у неї гарно. Їй від таких теплих слів стає весело на душі, серце радіє, всміхаючись щастю, окрилює Євгенію гордістю і вона дістаючи крила, летить легко і вільно по землі, гордо несучи своє тіло просторами земними.