Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Бляшаний барабан 📚 - Українською

Читати книгу - "Бляшаний барабан"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Бляшаний барабан" автора Гюнтер Грасс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 231
Перейти на сторінку:
хустину, тітка Кауер поблажливо пояснила:

— Стефан не винен, що він — маленький поляк.

Тітка Кауер порадила більш не приводити Стефана до її садка. Оскар, хоч і не поляк і не те що дуже любив Стефана, заявив про свою солідарність із ним. А потім настав Великдень, і спробували зробити дуже просто. Доктор Голац в окулярах у широкій роговій оправі виснував, що шкоди від цього не буде, й свій висновок оголосив так:

— Малому Оскарові це не зашкодить.

Ян Бронський, який після Великодня однаково хотів віддати свого Стефана до польської народної школи, стояв на своєму й уже вкотре заявляв моїй матусі й Мацератові: він, мовляв, — польський службовець, і за чесну роботу на Польській пошті польська держава йому чесно платить. Зрештою, він, мовляв, поляк, і Гедвіґ теж стане полькою, як тільки задовольнять її клопотання. До того ж такий кмітливий і обдарований вище середнього хлопчик, як Стефан, німецьку мову вивчить і вдома, а щодо малого Оскара — вимовляючи ім'я «Оскар», Ян щоразу легенько зітхав, — то Оскарові, як і Стефану, мовляв, так самісінько шість років, але він ще не вміє до пуття й розмовляти, він, як на свій вік, узагалі досить відстав у розвитку, а щодо того, що він не росте, то треба, мовляв, усе ж таки спробувати, бо обов'язкова шкільна освіта — це обов'язкова шкільна освіта, за умови, звісно, що шкільне начальство не заперечуватиме.

Шкільне начальство висловило сумнів і зажадало медичного висновку. Голац назвав мене здоровим хлопчиком, у якого зріст трирічної дитини, але який розумовим розвитком — хоч він, мовляв, іще добре й не розмоляє — ні в чому не поступається п'ятишестирічним дітям. Окрім того, Голац згадав іще про мою щитовидну залозу.

Поки мене оглядали та обстежували, на всіх тестуваннях, що стали мені вже звичними, я поводився спокійно — від «байдуже» до «доброзичливо», тим більше що відібрати в мене барабана ніхто не намагався. Ніхто з тих, хто мене обстежував і тестував, ще не забув, як пішла прахом Голацова колекція змій, жаб та ембріонів, тож усі цього побоювались.

Лише вдома, і то вже першого ж таки шкільного дня, мені довелося показати, на що здатний алмаз у моєму голосі, позаяк Мацерат, усупереч здоровому глузду, зажадав, щоб я вирушив до школи Песталоцці через Фрьобелівський луг без барабана й щоб я взагалі не брав його, мого бляшаного барабана, з собою до школи.

А коли Мацерат зрештою дав волю рукам і спробував узяти те, що йому не належало, чим він навіть не вмів користуватися, до чого в нього не стояли руки, я розкричав навпіл вазу, про яку казали, нібито вона справжня. Після того, як справжня ваза у вигляді двох справжніх половинок опинилася на підлозі, Мацерат, який дуже любив ту вазу, хотів був ударити мене рукою. Але цієї миті підхопилася матуся, втрутивсь і Ян, який зі Стефаном і шкільним подарунковим набором на хвилинку, ніби мимохідь, зазирнув до нас.

— Прошу тебе, Альфреде, — сказав він своїм спокійним, єлейним голосом, і Мацерат, вражений Яновим синім і матусиним сірим поглядами, опустив руку й сховав її до кишені штанів.

Школа Песталоцці містилася в новій, по-сучасному оздобленій фресками й графіті, чотириповерховій, видовженій коробці з червоної цегли і з пласким дахом; сенат багатого на дітей передмістя побудував її на галасливі вимоги тоді ще активних соціал-демократів. Мені та коробка сподобалася, нівроку, якщо, звісно, не брати до уваги тамтешнього запаху та хлопців-гімнастів у стилі модерн на графіті та фресках.

Перед порталом на гравію, між захисними залізними стояками, схожими на єпископські патериці, росли неприродно крихітні, а проте зелені деревця. З усіх боків до школи стікалися матері, тримаючи в руках пістряві шпичасті фунтики й тягнучи за собою галасливих або зразкових хлопчиків. Оскар ще зроду не бачив, щоб стільки матерів пхалося в той самий бік. Здавалося, немовби вони поспішають на прощу до якогось базару, де мають виставити на продаж своїх первістків чи других дітей у сім'ї.

Цей шкільний запах, що, десятки разів описаний, своєю інтимністю перевершує всі відомі на світі аромати, відчувався вже у вестибюлі. На кахельній підлозі в залі стояли, довільно розташовані, чотири чи п'ять Гранітних чаш, і з численних отворів у дні кожної одночасно били вгору водяні струмені. Ті чаші, що їх пообступали хлопці, зокрема й мого віку, нагадували мені свиноматку в мого дядька Вінцента у Бісау — та теж лягала часом на бік і терпіла такий самий спраглий і немилосердний натиск своїх поросят.

Хлопці нахилялися над чашами, над прямовисними водяними вежками, що безперестанку завалювалися в себе, чуби в них спадали на лоба, а вони роззявляли роти й ловили водограйчики. Вже й не знаю — пили хлопці чи просто бавилися. Іноді вони по двоє, майже одночасно і з роздутими щоками випростувалися й непристойно гучно бризкали один одному в обличчя нагрітою в роті водою, запевне змішаною зі слиною та хлібними крихтами. Ступивши до вестибюля, я з дурного розуму зазирнув до відчиненої гімнастичної зали відразу ліворуч і побачив там шкіряного коня для стрибків у довжину, підвісні жердини й линви, а також жахливого турніка, що всім своїм виглядом ніби вимагав крутнути на ньому «сонце». Ту ж мить я відчув спражню спрагу, яку годі було потамувати, й мені вже хотілося кинутись до тих хлопців, щоб і собі випити бодай ковточок води. Але попросити в матусі, що тримала мене за руку, підняти Оскара — від горшка два вершки — до чаші я не міг. Навіть якби я став був на свого барабана, то до водограйчика однаково не дотягся б. Та коли я, трохи підстрибнувши, зазирнув через край однієї з тих чаш і побачив, що жирні хлібні рештки майже не дають воді стікати й у чаші стоять такі собі гидкі помиї, пити мені відразу перехотілося, спрага, яку я, блукаючи поглядом серед отого гімнастичного причандалля в хаосі спортивної зали, викликав хоч і подумки, а проте мовби навсправжки, минула.

Матуся повела мене монументальними, розрахованими на велетів сходами нагору, потім лункими коридорами до кімнати, де над дверима висіла табличка з написом «1-А». У кімнаті вже було повно хлопців мого віку. Їхні матері стояли попід стіною навпроти вікон і згорненими на грудях руками притискали до себе традиційні строкаті, внизу шпичасті, а вгорі запаковані цигарковим папером і вищі від мене фунтики — подарунок на перший шкільний день. Матуся теж принесла з собою такого фунтика.

Щойно я,

1 ... 33 34 35 ... 231
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бляшаний барабан», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бляшаний барабан"