Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Бляшаний барабан 📚 - Українською

Читати книгу - "Бляшаний барабан"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Бляшаний барабан" автора Гюнтер Грасс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 231
Перейти на сторінку:
тримаючись за її руку, переступив поріг, ті людці розсміялись і матері тих людців також. Одного опецькуватого, що спробував був постукати в мій барабан, я, щоб не трощити своїм голосом шибок, мусив кілька разів копнути ногою в голінку, після чого той шалапут скопитивсь на підлогу, ще й гримнувся своєю прилизаною довбешкою об парту, а я схопив від матусі запотиличника. Той шалапут — у крик. Я, звісно, кричати й не думав, адже я кричав лише тоді, коли в мене намагалися забрати барабана. Матуся, якій ця сутичка на очах у решти матерів була дуже неприємна, запхала мене за першу парту в тому ряду, що біля вікон. Парта, певна річ, була мені зависока. Але далі назад, де сиділи людці ще нахабніші й у ще ряснішому ластовинні, парти були ще більші.

Я лишився задоволений і сидів спокійно, бо жодної причини непокоїтись не бачив. Матуся — як мені здалося, все ще збентежена — втиснулася поміж решти матерів. Певно, їй було соромно перед своїми посестрами за мою так звану затримку в розвитку. А ті стояли з таким виглядом, немовби мали вагомі підстави пишатися своїми бовдурами, що повиганялись, як на мене, аж надто швидко.

Я не міг визирнути з вікна на Фрьобелівський луг, бо високе підвіконня було не для мене так само, як і велика парта. А мені ж так кортіло хоч краєм ока поглянути на той луг, де, як я знав, скаути під орудою городника Ґрефа напинали намети, грались у війну і, як і належить скаутам, робили добро. Не те що я хотів прилучитися до того аж надто уславленого табірного життя. Мене цікавила лише постать самого Ґрефа в його коротких штанях. Адже він любив худеньких, хоч і блідих, хлопців з якомога більшими очима так, що вбрав цю свою любов у форму засновника скаутського руху Баден-Пауела.

Не маючи змоги через таку жахливу архітектуру милуватися з вікна привабливим краєвидом, я сидів, поглядав лише на небо і зрештою цілком задовольнився й цим. З північного заходу на південний схід переселялися все нові й нові хмари, так наче саме в тому напрямку сподівалися на щось особливе. Барабана, який доти жодним ударом палички не натякнув на своє бажання переселитися кудись і собі, я затис між коліньми й шухлядою в парті. Спинка парти, призначена для плечей, захищала Оскарову политицю. Позад мене базікали, щось викрикували, сміялися, плакали — одне слово, галасували мої так звані однокласники. У мене запускали паперовими кульками, але я навіть не озирався: цілеспрямовані хмари мали для мене куди естетичніший вигляд, ніж орда геть звихнених придурків, що кривлялися та казились.

Спокійніше стало в 1-А класі аж тоді, як увійшла жінка, що назвалася «фройляйн Шполєнгауер». Мені вгамовуватися не треба було, адже я й так сидів цілком сумирно і, замкнувшись у собі, чекав, що буде далі. Та якщо вже геть по щирості, то Оскар узагалі не вважав за потрібне чогось чекати, адже розваги йому не були потрібні, тож він нічого й не чекав, а просто сидів, відчуваючи лише свого барабана, і тішився хмарами за чи, правильніше сказати, перед по-великодньому помитим шкільним вікном.

Фройляйн Шполєнгауер була в незграбно пошитому костюмі, що надавав їй суворого чоловічого вигляду. Це враження ще дужче поглиблював цупкий і тісний комірець сорочки, який застібався на горлі, збирав на шиї зморшки і якого — принаймні так мені здалося — можна було відстібати й прати окремо від сорочки. Щойно фройляйн Шполєнгауер ступила в своїх туристських черевиках до класу, як їй скортіло відразу здобути загальну любов, тож вона поставила запитання:

— Ану ж, любі дітки, чи вмієте ви співати яку-небудь пісеньку?

Ту ж мить знялося ревище, яке вона сприйняла як ствердну відповідь на своє запитання, бо відразу неприродно високо завела веснянку «Ось і травень настав», хоч надворі була ще тільки середина квітня. Як тільки фройляйн Шполєнгауер нагадала про настання травня, у класі вибухнуло справжнє пекло. Не чекаючи на знак починати й не знаючи до пуття слів, не маючи ані найменшого відчуття ритму, навіть такого простенького, як у цієї веснянки, хлопці позаду мене, намагаючись перекричати один одного, загорлали так, що зі стін посипався тиньк.

Мені було шкода цієї Шполєнгауер — попри її жовтувату шкіру, попри підстрижені «під хлопчика» коси й чоловічу краватку, що виглядала з-під ріжків комірця. Отож відірвавшись від хмар, у яких цього дня вочевидь не було уроків, я набрався духу, рвучко вихопив із-за підтяжок палички і гучно й дохідливо почав відбивати на барабані такт пісеньки. Проте ватага у мене за спиною не мала ні розуміння, ні слуху. Тільки фройляйн Шполєнгауер підохотливо кивнула мені головою, всміхнулася до гурту матерів, що поприлипали до стіни, якось по-особливому, примруживши очі, поглянула на матусю, і я сприйняв це як заклик спокійно барабанити далі, щораз ускладнюючи дріб і демонструючи всю свою майстерність. Ватага в мене за спиною вже давно урвала свої дикі крики. Я вже уявляв собі, нібито мій барабан усіх наставляє, вчить, обертає моїх однокашників на моїх учнів, та раптом Шполєнгауер виросла перед моєю партою, уважно й навіть не те що силувано, а радше якось нестямно всміхаючись, подивилася на мої руки й на мої палички, спробувала навіть відбити разом зі мною такт і на мить постала в моїх очах такою собі досить симпатичною, хоч і не дуже молодою, дівчиною, яка, забувши про те, що вона — вчителька, махнувши рукою на все, що її професії приписують карикатури, прибирає людських рис, тобто стає пустотливою, допитливою, позбувається своєї одноплановости, свого моралізування.

Одначе коли фройляйн Шполєнгауер не пощастило потрапити в лад моєму барабану відразу, вона повернулася до своєї колишньої, простолінійно-безглуздої, до того ж погано оплачуваної ролі, взяла себе в руки, що взагалі час від часу доводиться робити вчителькам, і промовила:

— Ти, звісно ж, — малий Оскар. Ми вже багато про тебе чули. Як же славно ти вмієш барабанити! Чи не так, діти? Адже наш Оскар — добрий барабанщик?

Діти зчинили ревище, матері щільніше збилися до гурту, а Шполєнгауерка тим часом опанувала себе цілком.

— А тепер, — перейшла вона на фальцет, — сховаймо барабана до класної шафи, він, мабуть, уже стомився й хоче спатки. А потім, після уроків, ти одержиш його назад.

Ще монотонно бурмочучи ці облудні слова, вона продемонструвала мені свої коротко обрізані вчительські нігтики, раз у раз намагаючись тими коротко обрізаними нігтиками схопити мого барабана, що, бачить Бог, і не

1 ... 34 35 36 ... 231
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бляшаний барабан», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бляшаний барабан"