Читати книгу - "Пророчиця"

— Ви якийсь банкір, — сказав Горілий, аби не мовчати.

— Банк «Слобода», вам цього досить.

— Так. Ваш працівник убив мого друга.

— Будемо вважати вірчі грамоти пред’явленими, — Нікітин відкинувся на спину сидіння. — Поїхали, біля вокзалу про справи не говорять.

Один із «піджаків», той, що з навушником, сів за кермо. Другий примостився поруч із ним. Джип поволі рушив і поїхав темними містом.

— Куди ми? — поцікавився Горілий.

— Приїдемо — побачите. Вам нема чого боятися.

— А я банкірів не боюся!

— От і добре.

Адресу, куди його привезли, Горілий зафіксувати не встиг, та нічого таємничого чи незвичайного поки що не відбувалося: центральна частина міста була освітлена, будинок був звичайнісінький, і взагалі, не схоже було, аби банкір Нікітин хотів вивезти колишнього опера кудись подалі й помилуватися, як його живцем закопують у землю. Аби з дурної голови не почав відновлювати справедливість, зводячи з усіма банкірами спочатку Конотопа, потім — України та світу, рахунки за вбитого друга.

Квартира на четвертому поверсі теж виявилася звичайнісінькою, стандартною однокімнатною. З набору меблів — м’який куточок, телевізор на тумбочці та вбудована шафа. Не надто тісно, але якось не обжито, зробив висновок Сергій, кинувши на ламіновану підлогу рюкзак і вмощуючись без дозволу в крісло; він миттю відчув, як йому кортить простягнути ноги і виспатися. Нікітин розмістився навпроти на дивані, його цербери в піджаках примостилися біля вікна. Схоже, секретів від них у банкіра наразі не було.

— Чаю чи кави не пропоную, коньяк у вас, — відсік неодмінні в таких випадках формальності Нікітин. — Я хочу зробити вам одну ділову пропозицію, пане Горілий.

«Третій за день. Всім я став раптом потрібен», — відзначив подумки Сергій, а вголос сказав:

— А можна без «пана»? Бо незатишно якось…

— Гаразд, не-пане Горілий, — легко погодився Нікітин. — Ближче до справ. Зібраних про вас відомостей досить для висновку: ви можете впоратися з завданням, яке я вам запропоную. У вас досвід оперативної роботи, ви маєте оперативну тяму, до того ж знаєте кримінальний світ тепер уже не тільки ззовні, а й зсередини.

— Дякую, — вихопилося в Сергія.

— Не треба дякувати. Це так про вас висловлювалися і деякі колеги, і представники, так би мовити, опозиційного табору. Значить, я підключаю свої можливості та збираю потрібну інформацію. Ви зі свого боку аналізуєте її, робите висновки і кажете, відомості якого плану потрібні вам, аби провести розслідування.

— Розслідування чого?

— Вбивства підприємця Коваленка, вашого друга капітана Шполи і працівника моєї служби безпеки Дениса Бородулі.

Це було сказано так просто, що Горілий спочатку не до кінця зрозумів, про що йдеться. А коли до нього дійшло, якась сила штовхнула його знизу, підкинула, поставила на рівні ноги.

— В чому справа? — спокійно поцікавився Нікітин. — Сядьте, будь ласка, я ще не закінчив.

— Що вам не ясно?

— А вам усе ясно? — парирував банкір. — Сядьте і слухайте, питання потім. Я скажу те, що мушу, і якщо не зацікавлю вас чи не переконаю, мої люди відвезуть вас назад на вокзал. Там вам, по-моєму, досить комфортно, правда?

Горілий промовчав.

— За те, що приділили мені свій, понад усякий сумнів, дорогоцінний час, я виплачу невеличку компенсацію, — сказав банкір. — І більше не потурбую. В будь-якому разі ви починаєте вже зараз заробляти гроші, годиться?

— Скільки? — вихопилося в Горілого, після чого він одразу зненавидів себе.

— А вам, Горілий, хіба не все одно? Вашу ситуацію я знаю, повірте мені. Сядьте, послухайте, майте терпіння. Ви нічого не втратите.

Останнім часом довкола нього всі праві. Прийнявши це як факт, Горілий повернувся в крісло, навіть зробив ковток із фляги. Очевидячки, збоку це мало не надто приємний вигляд: на обличчі Нікітина майнув незадоволений вираз.

— Почнімо від самого початку, — банкір умостився зручніше. — Олександр Михайлович Момот, полковник міліції у відставці, працює зі мною від самого заснування в Конотопі відділення банку «Слобода». А це, на секундочку, восьмий рік. Його роботою я був задоволений, втручався вкрай рідко. Мене хвилювала безпека, причому бажано — гарантована засобами, котрі не надто суперечать чинному законодавству. Але криза, про яку ви, мабуть, чули, внесла в мій світогляд певні корективи. Зокрема, я дав Олександрові Михайловичу добро на проведення певної роботи з тими, хто вперто не хотів повертати взяті в банку кредити. Ви можете перебивати в будь-який момент, Горілий. Бачу, нетерпеливиться, прошу.

— А якщо боржник не міг повернути борг?

— Явних банкрутів не чіпали. Для цього, до речі, Момот отримав указівку старанно перевірити ділові справи кожного, а їх сотні. Ми нікого не розорювали, просто пропонували певні умови. Не обтяжуватиму вас економікою, скажу тільки: таким, як Микола Коваленко, пропонувалося сплачувати банку заборговані кошти поки що без відсотків, навіть за меншою ставкою, ніж зазвичай, але — регулярно. Краще хай течуть тонкі, проте стабільні струмочки, ніж стоїть невблаганна посуха. Це я так образно висловлююсь, суть ви повинні вловити.

— Вловив, — для Сергія тут справді не виявилося нічого складного. — Припустімо, ви позичили мені сто гривень під якісь там відсотки. Але я не віддаю, хоча бабки в мене ніби крутяться. Просто мені самому треба, бо криза, в усіх проблеми. Ну, і ми хочемо тихо-мирно існувати. Тому ви пропонуєте забути поки що про відсотки і віддавати, скажімо, не по десять гривень на місяць, а по сім чи навіть шість. І для мене не надто обтяжливо, і вам копієчка до копієчки. Так?

— Приблизно, — кивнув Нікітин. — Але частина боржників такого лібералізму не хотіла розуміти. Серед упертих був той самий Коваленко, й ось із такими віслюками я дозволив Момоту вести, скажімо так, певну роботу.

— Наїжджати, — відчеканив Горілий. — Це називається наїжджати.

— Фізичного тиску не чинили, — занадто швидко заперечив банкір. — Така в мене була умова, насильством тут не допоможеш. Але, погодьтеся, якісь штрафні санкції чи інші перспективи отримати покарання мусили бути. Виховна робота, не більше…

— Про те, що Бородуля, підлеглий Момота, за його наказом і з вашої мовчазної згоди проводив із Коваленком оту саму виховну роботу, написала в заяві його вдова, — мовив Горілий. — Наскільки я знаю, це виховання набуло з часом особистого характеру, і…

— Жодних «і»! — урвав його Нікітин. — Ви розумна людина, Горілий, повторюся ще раз, а очевидного не бачите або не хочете бачити!

— Що ж, по вашому, очевидне?

— А те!