Читати книгу - "Викрадач ангелів"

— Тут стежка спускається вниз, — сказала вона. — І так круто, що треба бути дуже обачними.

Вона нерішуче стала промацувати спуск. Раптом каміння в неї під ногами посунулося, і вона, сівши білими штаньми додолу, поповзла донизу. Хлопці перелякано затамували дух. «Ну звичайно ж, попереду мали б іти ми, а не Роза, — подумав Фабіан. — А ми переклали свій обов’язок на неї». І посідавши на спуск, вони таким самим способом з’їхали вниз.

Роза сиділа в кущах брусниці біля підніжжя схилу і, здається, була не надто лагідна.

— От вам і ангел! А чого б мені не літати?!

Вона сердито вдарила по гіллю брусниці рукою.

— Ти забилася? — стурбовано спитав Понтус.

Роза похитала головою й підвелася. Понтус допоміг їй струсити з штанів землю.

— Що ж, — сказала Роза, — треба йти далі.

І вона швидко побігла від кручі. Фабіан, Понтус і Райн щодуху намагалися не відстати.

Тепер у лісі стало ще темніше. Зусібіч над ними здіймалися високі хвойні дерева й здоровенні камені-валуни. Погода мінялася, небо майже затягнуло густими сірими хмарами, і на обрії загрозливо погрюкував грім.

— Напевно, збирається на грозу, — занепокоєно сказав Фабіан. — Сподіваюсь, додолу нападає небагато ангелів.

— Я тебе почув! — пролунав ображений голос, і на дереві, що росло над дорогою, з’явився Фелікс.

Фабіан зашарівся.

— Та я не те мав на думці, — трохи засоромлено мовив він. — Але ж і ти зізнайся, що під час минулої грози таке вже ставалося.

— Ти чудово знаєш, що то сталося не через грозу, — сказав Фелікс. — Зараз лиховісна думка саме в розпалі себе проявити. Якщо ви поквапитеся, то ще до того, як зніметься буря, успієте понишпорити навколо гайка з вантажівками і всією тією машинерію. Либонь, вам корисно буде на те зирнути.

— Ти думаєш, що причиною грози є лиховісна думка? — зацікавлено спитала Роза.

Фелікс кивнув головою.

— Як правило, це цілком природне пояснення грози, — відповів він. — Але не тільки це. Лиховісна думка вичікувала сотні років. Коли Асмодеус нарешті випустив її на волю, зіткнулися Глибинна Сила і Всевишня, цебто небо і земля, коли хочете. Тепер думка починає діяти, тому знов насувається гроза. Наступні дні навіснітиме буря, і то така буря, якої ще ніхто ніколи не бачив. Вам усім доведеться сидіти вдома. Я дам вам знати, коли можна буде прийти в церкву.

— А що тим часом робитимеш ти? — спитав Райн.

— Трудитимуся в поті чола над своїм іспитовим завданням, — стримано відповів Фелікс. Ангельське личко, що звичайно було веселеньке, тепер спохмурніло. — Ось-ось буде межа міста, — вів він далі. — Там я вас знов покину. Спробуйте якомога більше розвідати про всі ті вантажівки та машинерію і розкажіть про все своїм батькам.

Тепер їм видно було дорогу й гайок із машинерією. Один екскаватор із землерийним снарядом, чимало вантажівок і один бульдозер стояли припарковані між деревами. Місце було незвичайне, очевидно, хтось від когось намагався усе те сховати. Але навіщо? Поміж машинами аж кишіло чоловіками в комбінезонах і жовтих касках.

Десь удалині погрюкував грім. Гроза ще була ген-ген, але весь час підступала ближче.

— За годину вона дістанеться сюди, — сказав Фелікс. — Вам треба бути вдома до того, як розгуляється буря.

Тоді він вийняв щось із кишені балахонистої сорочки і простягнув його Фабіанові. То був той невеличкий звиток пергаменту, який він поцупив у Оксамитового Лицаря в глибокому підвалі.

— Ось тобі загадка. Зроби все необхідне, — сказав він. — Я залюбки склав би вам товариство, але, на жаль, мені треба в інше місце.

І він зник. Діти знов лишилися на узліссі самі.

13

— Розбігаймося, — сказав Фабіан. — Ми з Розою підкрадемося до однієї з тих машинерій і спробуємо почути, про що вони говорять. А ви, хлопці, — звернувся він до Понтуса і Райна, — підете в другий бік.

Ті кивнули головами та й стали скрадатися між дерев, що росли вздовж дороги, на другий бік.

Фабіан і Роза сховались за великим бульдозером на гусеничних колесах, що мав ковша. «Танк та й годі», — подумав Фабіан. Усе було достоту так, як на війні, й ворожа військова машинерія стояла в бойовій готовності. Та ось вони проникли в тил ворога. Фабіан не боявся, але був трохи збуджений.

Перед бульдозером стояв гурт чоловіків у чорних костюмах і краватках, з жовтими касками на головах. Вони про щось говорили, схилившись над чималим розгорненим аркушем паперу. Здається, то був якийсь план або карта.

Фабіан кивнув Розі головою, і вони стали скрадатися вздовж екскаватора далі. Причаївшись за гусеничним колесом, вони нашорошили вуха.

— Почнемо з церкви чи залишимо її на завершення? — спитав один із чоловіків, що скидався на начальника.

Фабіан і Роза злякано перезирнулися. Про що це він?

— Який ти дурень, певно, не розумієш, що спершу вони повинні знести міську браму, а потім уже підійти до церкви, — почувся інший голос, із якого вони тут же впізнали Юнсона. — Як тільки підженемо туди всю техніку, то зможемо вантажити речі. Люди на це ще знайдуться. Після того, як церква спорожніє, зрівняємо її з землею.

— Одначе ми не можемо починати, доки не отримаємо від бурґомістра Креспа сигналу, — озвався третій. — До речі, де він? Зараз він мав би бути тут.

— Не переймайтеся Креспом, — грубо відповів йому Юнсон. — Пам’ятайте, що вам платить пан Фенвік, і то непогано. Я розпоряджаюся від його імени й за його згодою.

— Авжеж, — сказав начальник. — Коли будемо підгонити техніку?

По жовтих касках голосно застукали важкі дощові краплі. Чоловіки звели погляди в небо.

— Ще тільки накрапає, — поволі сказав Юнсон. — Та збирається на дощ, і буде не до жартів. — Він підняв угору мобільний телефон. — Зателефоную і дам сигнал стартувати. А ви тим часом будьте тут і не галасуйте.

Він зняв із голови жовту каску, віддав її начальникові, вдягнув шолом для їзди й пішов до мотоцикла, що стояв між деревами.

— А що як піде дощ? — крикнув йому вслід начальник. — Ми ж намокнемо!

Юнсон надавив на газ і завів мотор.

— Це не моя проблема, — відповів він, перекрикуючи гуркіт. — Посідаєте в машини. І пам’ятайте: яка робота — така й оплата!

І він зник у хмарі тріскучої куряви.

Зненацька з іншого краю гайка почувся крик і вереск. Гладкий чоловік у комбінезоні тягнув за комір Райна. Хлопець щосили