Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Тривожна ніч 📚 - Українською

Читати книгу - "Тривожна ніч"

259
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тривожна ніч" автора Петро Володимирович Угляренко. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 49
Перейти на сторінку:
кладовища вертався один. Лишив біля могили Наталі і матір, і тітку, навіть Вероніку. Власне, через Віку і поспішив скоріше відлучитися. Йшов і думав про вчорашній вечір. 1 Вероніка, і Фаїна його полишили, побігли від нього. От клята Фаїна! Вислідила, певно, дочекалася, бо якраз спустився із Вікою по сходах — а вона вже стала перед ними. Немов якісь права на нього має! Звичайно, Вероніка повірила їй. Тепер має його за гульвісу. Нехай! Сама — не ліпша від своєї «сестриці» Наталі!

Картав себе за ту слабу хвилину, коли був готовий упасти перед нею на коліна. Хоч трохи й виправдовував свій намір — казав, що це по-рицарськи. Хіба колись рицарі чинили не так? Втім, кожен із них мав одну-єдину даму серця. А в нього ось — дві: Фаїна й Вероніка. Перед Фаїною, щоправда, навколішки не ставав ніколи. Вероніка ж зовсім не така, як інші. Вона недоступна — один тільки раз, відколи знайомі, дозволила себе поцілувати. Щось тоді подіяло на неї, то стала добра, мила. І знову — як скеля. Чи не через те він тягнеться до Віки, хоче її хоч бачити, поговорити з нею. А до Фаїни, навпаки, він ходить тому, що вона все йому дозволяє. Певне, сподівається, що вони одружаться…

Цій думці Геннадій сумно посміхнувся. Вероніку взяв би, бо вона — як те манливе яблучко, що зросло аж на верхівці дерева — й ніяк його не можна ні зірвати, ні збити. До вчора, правда, мав надію свого домогтися. А після їх зустрічі з Фаїною… Та ні, Вероніка ще мусить навернутися! Не може того бути, щоб їхнім взаєминам поклала кінець. Адже поводився із нею не так, як із Фаїною чи з іншими знайомими дівчатами — тихий був, покірний, рукам волі, як звикла казати, ніколи не давав. Чи погано її розумів? Можливо, Віці більше до вподоби рішучі, дещо й грубі? Чому ж тоді не скаже, чи не подасть якийсь знак, щоб був таким, як є?..

Ішов і оглядався: аж сам хотів, аби його окликнули. Та не бачив нікого знайомого. Нервував від того. Але сварив одну Вероніку. Знайшла хлопчика — так тепер і побіжить за нею! Ні — він, Геннадій, їй на зло, зайде до Фаїни!

Заскочив до автобуса, а зійшов зупинкою раніше. Поволі, мов додому, наблизився до тихого двоповерхового будинку, де не раз бував і вдень, і навіть уночі, коли Фаїна вдома лишалася одна: батько — лікар, мати — медсестра, то часто ночують у лікарні…

Троє вікон на другому поверсі, бачив, були затягнуті фіранками. Чекав, сподівався — Фаїна ось-ось визирне, повинна ж відчути, що він, Геннадій, близько! Та жодна фіранка не заворушилася.

Дерев'яні сходинки заскрипіли звично, а йому здавалося — риплять на цілий дім, аби всі почули, що він іде під вечір до Фаїни. Не подзвонив — легенько постукав. Не чути нікого.

Знову і знову вистукував умовний сигнал, та ніхто не озивався з хати. Не розумів — нема нікого вдома? Фаїна вже мала вернутись із занять. Напевне, блукає по вулицях міста, міркуючи, як йому помститися. Чи вже поспішила до своєї подруги — скаржиться на нього? Хоче його викинути геть зі свого серця. Думкою він застеріг Фаїну: а чи не зарано? Чи не буде потім шкодувати? Бо йому, Геннадію, що: кожна сокурсниця зрадіє, як виділить її з-поміж інших!

Постукав ще раз — голосно. Вирішив — коли і цього разу йому не відчинять, піде звідси й більше не повернеться. І Фаїна, нібито відчувши його намір, озвалася з-за дверей:

— Що хочеш? Що тобі ще треба?

Добре, що озвалася. Якось воно буде… Вичекав хвильку й відповів:

— Чого ж ти — відчини.

— Іди собі геть! — заплакала Фаїна. — Не хочу тебе бачити!

— Після всього, що було між нами?

— Хіба я могла знати, що ти такий негідник?!

— Ніби я перед тобою грав і видавав себе не за того, який є насправді! — пішов уже Геннадій на відвертість: вирішив ні в чому не визнавати себе винним, а вона — як хоче… — Відчиниш чи ні?

— Навіть не подумаю!

— Став тобі непотрібний?

— Іди собі до тої… червоної шапочки!

— Не вигадуй… Вона ж — моя родичка! — вхопився Геннадій за рятівну думку.

— Думаєш, що я дурна, сліпа?

— Осліпла на той час.

— То ти, Геннадію, осліп. Засліпили тебе вже красуні. Тепер я зрозуміла…

— Що ти зрозуміла?

— Побачила — який.

Заперечив:

— Могла й помилитися. Я все поясню, лиш відчини, впусти мене до себе.

— Іди краще геть, — ніби м'якше мовила Фаїна.

Тоді підвищив голос він:

— Хочеш, щоб я весь дім підняв на ноги?

— Подзвоню в міліцію!

Аж занімів Геннадій, відчуваючи, як раптом наливається образою і люттю. Оце «легка» подруга — говорить так, ніби він ніколи не мав над нею влади! Показує зубки, бо побачила його з Веронікою… Дуже зачепила його самолюбство, та стримав гнів, подумав: повинен будь-що зламати її волю, аби боялася і голос подавати! Хотілося вдертися до квартири силою — двері б зламав швидко, не дуже міцні, але не те, не те… Силою тоді доцільно брати, коли нема розуму, а він, Геннадій, може ще щось і придумати. Продовжував мовчки стояти під дверима, чекаючи, що дівчина не витримає — не так бо просто їй одній та ще й тремтячими руками розірвати довгенький ланцюг, що їх з'єднує.

І Фаїні таки було важко витримати незлагоду — знову, вчув, заплакала. Переступив з ноги на ногу, мовив:

— Як того хочеш, Фаїно, то я піду.

— Йди.

— І більше не прийду!

— Нехай.

Помовчавши, закинув.

— Хіба нам з тобою погано було?

— Ні — стало погано.

— Може, я в чомусь завинив, то прошу пробачення.

— Не треба!

Не розумів Геннадій — чому така уперта Фаїна, крізь сльози говорить такі тверді слова. Відступив, та знову повернувся:

— Ну, як хочеш. Наполягати я не буду! — І зразу ж озлоблено: — Та й не до тебе я прийшов, навіщо ти мені потрібна? Винеси за двері мої речі, і я піду своєю дорогою. — Згадав, що у Фаїни тримає чемодан з деякими цінними речами, що їх у гуртожитку незручно й показати…

Затамував подих і чекав. Вона чекала теж не кажучи нічого, не відповідаючи. Зміркував: не знає, що робити. Воліла б, звичайно, викинути валізу крізь вікно, але непорожня, то може розбитися. Незручно і спустити — хай лиш другий поверх, не так уже й високо — та хтось може з вулиці помітити, тим паче сусіди. А вона,

1 ... 33 34 35 ... 49
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тривожна ніч», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тривожна ніч"