Читати книгу - "Життя у позику"

Виглядало так, ніби збирався молитися. Торріані далі надолужував прогаяну дистанцію.

— На цій пооббиваній балагулі! — вигукнув тренер. — Золотий хлопець, зараз його поцілую! Проїхав кільце за рекордний час! Святий Антонію, заопікуйся ним!

Торріані далі надолужував прогаяну дистанцію. Клерфе не хотів йому заздрити, але відчував наростаючу гіркоту. Давалася взнаки шістнадцятирічна різниця віку. Знав однак, що не завжди молодість перемагала. Караччола зі зламаним стегном, терплячи пекельний біль, виграв перегони і чемпіонат з набагато молодшими водіями, Нуволарі і Ланґ їздили по війні так, мов були на десять років молодшими — але кожен мусив колись відійти. Знав, що кінець його кар’єри також близький.

— У Валенте заклинило поршні! Монті лишився позаду. Вебер третій! — вигукнув тренер. — Клерфе, зміните Торріані, якби щось трапилося?

Клерфе помітив сумнів у його очах. «Поки ще мене питають, — подумав, — але незабаром перестануть питати».

— Хай ще їде, — сказав. — Поки вистачить сил. Молодий, може, витримає.

Тренер кивнув.

— Зрештою з вивихнутим плечем, особливо на закрутах, то було б для вас самогубством, — сказав нещиро.

— Жодного самогубства. Я мусив би тільки повільніше їхати.

— Мати Божа! — молився далі тренер. — Зроби, щоб у Тореллі заїло гальма! Ні, не так, аби розбився, але так, щоб не міг їхати далі. Поможи Веберу і Торріані! Продіряв бак у Бордоні!

Щоразу під час перегонів тренер раптом ставав на диво побожним, правда, на свій лад, але варто було перегонам закінчитися, як він знову починав клясти. Перед останнім колом авто Торріані раптом зупинилося біля боксу. Торріані ледве тримав голову над кермом.

— Що сталося? — заревів тренер. — Не можете їхати далі? Що сталося? Витягніть його! Клерфе! Свята Мадонно, славна на небесах, Мати усіх скорботних, у нього сонячний удар! Неймовірно! Та ж нема спеки! Лише весна! Ви можете їхати далі? Авто… — Механіки вже працювали. — Клерфе! — тренер заламав руки. — Вам треба довести авто до фінішу! Вебер на третьому місці. Ми можемо втратити ще п’ять хвилин, це не грає ролі. Далі ви будете четвертим. Швидше! Сідайте! Великий Боже, Царю Небесний, що за перегони! — Клерфе вже сидів в авті. Торріані сповзав на землю. — Тільки дістатися фінішу! — благав тренер. — Тільки дістатися фінішу! І привезете четверте місце! Вебер звичайно трете! Або друге. І ще тільки мала діра в баку Бордоні! А крім того у своїй доброті, Свята Діво, додай кілька зіпсутих опон у решти суперників! Солодка кров Ісусова!

«Ще одне коло, — подумав Клерфе. — Якось доїду. Біль можна витримати. Вебер попереду. Чи не однаково, з якою швидкістю мені їхати? Все ж таки не однаково! Натиснути кляту педаль газу! Страх — то вже половина катастрофи!»

— Клерфе знову їде. Торріані вибув! — загримів механічний голос диктора.

Ліліан побачила авто Клерфе. Помітила забинтоване плече. «Безнадійний дурень! — подумала. — Дитина, яка ніколи не доросте. Легковажність ще не відвага. Знову розіб’ється! Що вони всі знають про смерть, ці бездумні здорові люди? Що таке смерть знають лише там у горах, в санаторії, ті, що мусять боротися за кожен подих, мов за якусь нагороду!»

Хотіла звідси піти. На неї були спрямовані сотні очей. Здавалося, мовби стежило за нею сто порожніх скелець, в яких відбивається сонце. «Порожні очі, — подумала. — Очі, які бачать, і водночас не бачать. Хіба не завжди так було? Де не було? — Знову згадала санаторій серед снігів. — Там було інакше. Там в очах світилося розуміння».

Вона зійшла сходами з трибуни. «Що я тут роблю, серед цих чужих людей? — подумала і зупинилася, мовби долаючи сильний порив вітру. — То що я тут роблю? Я хотіла сюди повернутися, але чи можна повернутися? Я щиро хотіла повернутися, але чи я тепер належу до цього світу? Чи я стала така ж, як решта людей тут? — Роззирнулася. — Ні, я не належу до цього світу! Неможливо повернутися до теплої безвідповідальності. Неможливо нічого змінити». Не вдалося забути похмурої таємниці, яку вона знала, а інші воліли ігнорувати. Вона її супроводжувала завжди, куди б не втекла. Почувалася так, мовби враз опали всі барви і позолоть декорацій театральної вистави, оголюючи підмостки. То не було застереження, тільки хвилина, коли все стало чітким, як на долоні, вона не могла вже повернутися і не було жодної допомоги ззовні. Тим вище натомість, відчула це саме зараз, бив той єдиний, останній фонтан, який їй залишився, його сила вже не була поділена на десяток менших, а зосередилася в одній, щоб таким чином спробувати сягнути хмар і Бога. Не досягне їх ніколи — але хіба сама спроба не була достатньо великим подвигом, а опадання розтанцьованої води знову до джерела не було вже звершенням? Знову до джерела. Як далеко треба було втекти і як високо націлитися, щоб до нього добратися!

Раптом їй здалося, мовби з неї опав якийсь безіменний тягар. Якась глуха відповідальність, що відбриніла, сповзла з її плечей на дерев’яні сходи трибуни. Вона переступила через неї, як через скинуту стару сукню. Хоча театральні декорацїї обвалилися, але підмостки залишилися, і хто не боявся їхньої голизни, ставав незалежним і міг продовжувати грати в міру власного страху або власної сміливості. Міг інсценувати свою власну самотність в тисячних варіаціях, навіть в коханні — вистава не мала кінця. Мінялася тільки. Можна було стати своїм єдиним актором, а водночас глядачем.

Оплески, що вибухнули навколо неї, залунали, мов кулеметні постріли. Водії минали лінію фінішу. Ліліан залишалася на сходах, поки не побачила авта Клерфе. Лише тоді зійшла поволі вниз, оточена галасом чужої радості, і ступила в холод нової, цінної свідомості, яка однаково добре могла зватися свободою, як і самотністю, і в теплу зону кохання, в якому звучало вже слово «розлука», і обидві зони охопили її, наче літня ніч з пульсуючими фонтанами.

Клерфе витер кров з обличчя, але з губ йому ще капотіло.

— Я не можу тебе поцілувати, — сказав він. — Ти боялася?

— Ні. Але ти не повинен більше їздити.

— Мабуть, не повинен, — відказав терпляче Клерфе. Знав цю реакцію. — Таки я був кепський? — поцікавився і обережно скривив обличчя в усмішці.

— Ти був прекрасний, — сказав блідий Торріані, сидячи на ящику і п’ючи коньяк.

Ліліан поглянула на нього вороже.

— Вже по всьому, Ліліан, — сказав Клерфе. — Припини про це думати. Там не було небезпеки. Так тільки виглядало.

— Ти не повинен їздити, — повторила.

— Добре. Завтра порвемо контракт. Задоволена?

Торріані розсміявся:

— А післязавтра його склеїмо.

З’явився тренер Габрієлі, механіки загнали авто до боксу. Авто смерділо згорілим мастилом і бензином.

— Клерфе, прийдете увечері? — запитав Ґабрієлі.