Читати книгу - "Гуси-лебеді летять"

— То й будь здоров, — прощаючись, подав велику, обплетену жилами руку...

Скiльки рокiв минуло вiдтодi. Я вже, було, й забувати почав цю химерну iсторiю з космографiєю, коли з невеликого розуму хотiли насмiятися з малої селянської дитини. Але все це, як з води, пiднялося того дня, коли селянський син нашої рiдної землi вперше в iсторiї людства пiднявся у космос... Справдi, добре смiється той, хто смiється останнiм!

РОЗДIЛ П'ЯТИЙ

— Михайле, вставай! Чуєш!

— Дi-i-ду, iще тро-о-шечки... — нiяк не можу розплющити обважнiлi повiки, а в цей час навколо мене трiскається i, наче крига, розповзається мiй добрий сон — з ранковими iмлистими полями, з набакиреними полукiпками по них, з долиною, ставочком i дуплавими вербами над ним. Менi все це хочеться з'єднати, та руки мої вчеплюються не в клаптi полiв, не в полукiпки, а в рядно, яке стягує дiдусь. Голос у нього м'який, лагiдний, наче дiдусь теж стоїть у снi.

— Вставай, вставай, дитя, не будь вередою. За спання не купиш коня.

— А я й не хочу купувати коня, — намарно вiдгетькуюсь од дiда. — Не хочу, та й годi.

— То який же з тебе господар буде? — посмiюється дiдусь. — Що ми вартi без худоби? Вставай.

— Діду, хоч крапелинку...

— Нiчого тобi ця крапелинка не пособить. Уже зовсiм розвиднiлось, та й снiданок парує на столi. Чуєш, як пахне? — витягує мене зi сну.

Я вдихаю повiтря, але не знаю, що це пахне: чи поля, що снились, чи набитий сiном мiшок, на якому я сплю, чи прив'яле зiлля на божницi, чи їжа. Нарештi, мружачись, я пiдводжуся з вузенького ясенового тапчанчика, якого змайстрував для мене дiдусь.

За вiкнами iще тремтить блакитнавий сон, пiд ним сизо росянiє спориш, а на сходi ширшає небесна прозелень, яку нiжно визолочує i шафранить невидиме сонце. А в хатi по кутках ще старцями туляться тiнi.

— Прочумався, нарештi? — спiвчутливо обертається од печi мати. На її обличчi мiняться гарячi полиски, а на рукавах сорочки оживають вишитi квiти. Хоч ми й бiднi, та маємо квiти i в городi, i на коминi, i на полотнi, яке зодягає нас. — Що тобi снилось, дитино?

— Забув, — насилу видобуваю з себе одне слово. Спросоння i язик, i губи не розчиняються. То вдень — друге дiло: тодi мати каже, що менi треба дратвою зашити варги, наче нема на що iнше тратити дратву.

— Вмивайся, вмивайся, хлопче, — квапить мене дiд. — Час вести коняку.

Вода i рушник стирають з мене останнi клаптi сну, i тепер я чую, як на всю хату прокислим хмелем пахне тiсто, свiжозварена розсипчаста картопля i пiдпалок * (* Перепiчка.). Дiдусь знає, що я дуже люблю гарячий пiдпалок, вiн бере його прямо з чорної пательнi, ломить на чотири шматки i одну четвертину, що аж димить, подає менi:

— Бери, часнич, їж та рости великим!

Еге, коли б це збулися дiдовi слова, то, може, не крутили б тобою по-всякому. Щось тiльки скажеш чи зробиш не так, зараз i соромлять: "Такий великий, а що витворяє. Чи ти сорому i клепки заодно позбувся?" А щось попросиш собi, то вже зовсiм iншої спiвають: "Ти ще малий. От коли пiдбiльшаєш..."

Але люди чогось не так швидко ростуть, як би їм хотiлося. То тiльки гриби пiсля дощу за нiч повискакують з землi та й один перед одним похваляються шапками. Згадавши це, я трохи розпогоджуюсь i починаю посмiхатись. Дiдусь це помiчає i добряче мружиться менi:

— Бачиш, якi смачнi у нас пiдпалки, а ти нiяк вставати не хотiв.

— Дiду, може, повести коняку в гаї?

— Можна й у гаї, там зараз така любота! — охоче погоджується дiдусь, душа якого змалку зрiднилася з лiсом. — Тiльки далеко не заїжджай.

— I торбу менi дайте трохи бiльшу: може, якраз на опеньки нападу.

— От i добре, — згоджується мати. — Все якийсь приварок у хатi буде. — Вона пiдiймає важку ляду скринi i подає менi торбу, пошиту з широкого рукава сорочки, на нiй i досi червонiють квiти її дiвування.

Надворi вже пофоркує i нетерпляче б'є копитом наша лукавоока хитрюга. Побачивши мене, вона привiтно мотнула головою: сiдай, мовляв, скорiше, бо менi теж пора снiдати. Знаємо твою вдачу: коли голодна — покiрна, а напасешся — не пiдступись, тодi навiть на свої оксамитнi губи назбируєш злiсть.

Сива, шкiрячи зеленкуватi зуби, пiдходить до порога i починає шиєю тертися об моє плече. Iч, як пiддобрюється зранку. Я вичитую, яка вона паршива, неслухняна й пiдступна. А їй хоча б що: знову зачiпає моє плече i квапить на ту пашу, в якiй заплутались роси i клаптi туману.

От i сонце викотилося з-за чумацького шляху й повисло мiж крилами вiтряка. Дiдусь широко вiдчиняє ворота, а я, випростуючи плечi, на якi вже всiвся холодок, виїжджаю з подвiр'я. I враз радiсно-радiсно стає менi на душi; згадалася вчорашня розмова з дядьком Себастiяном, згадав, що маю сьогоднi говорити з попом, узяти в нього книжку, — i од усього цього не втримався, щоб не засмiятись.

— Ти чого, шибенику, регочеш? — несподiвано обiзвався збоку дядько Микола; за плечима