Читати книгу - "Ангел пригляду"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ті ж двоє чорних посадили підсудного на залізний стілець, з брязкотом замкнули на руках вкриті іржею наручники. Підсудний не став опиратися, тільки стріляв очима туди-сюди, але сидів як камінь і не зміг би втекти, навіть якби вистачило сміливості. Він зіщулився, скам’янів, живими залишалися тільки рухливі оченята та криво вигнутий рот, який шепотів чи то молитву, чи то прокляття.
— Дозвольте, ваша честь, відкрити засідання? — звернувся Леонард до хіліарха. Той кивнув. Церемоніймейстер утупився в підсудного і кілька секунд пильно роздивлявся його. Нарешті, задоволений побаченим, заговорив:
— Пане Каїн-Голдевський, чи усвідомлюєте ви, де перебуваєте?
— Я… — чолов’яга дрібно затрусився, — я нічого не робив, слово честі. Ось — бігав у лісі, у мене там пес…
— Я не питаю, чим ви займалися, — Леонард підвищив голос, — я питаю, чи усвідомлюєте ви, де перебуваєте?
— Не можу знати, — з переляку, мабуть, чоловік уживав якісь старорежимні звороти, які не пасували ні до його конверсів, ні до хамовитого модернізму всієї фігури. Ще й на додачу Субота помітив, що принт на майці, який він помилково спершу сприйняв чи то за Христа, а чи за Че Ґевару, зображує не когось іншого як самого пана Каїна. Чи то самопоклоніння, потяг до власної особи, чи то простий нарцисизм.
— Георгію Михайловичу, доводжу до вашого відома, що ви присутні в ролі підсудного на так званому Радамантовому суді…
Гострі очиці під пшеничними бровами забігали ще швидше, надзвичайна прикрість відбилася на безбородому обличчі бігуна.
— Як, даруйте? Радамантовому? — забурмотів він. — Що означає… Чи я, вибачте на слові, вже помер?
Чоловік із жахом оглянув суддів і гостей, які безмовно сиділи на задньому плані, і з відчаєм звів очі до високих балконів і стелі. Невідомо, що він там побачив, тільки раптом скрикнув диким вовчим голосом, що відбився луною під склепінням. І тут же, немов злякавшись, вдавився й замовк.
— Радамант[9]…— приречено мовив він, — отже, всьому кінець… Але де ж Мінос, де Еак?
Пропустивши повз вуха питання підсудного як такі, що не стосуються справи, Леонард продовжив:
— Ви винні в безлічі гріхів і злочинів, з яких головним є нелюдська гординя… Бо немає нічого огиднішого, ніж зарозумілість, властива нікчемі. Багато років ви безглуздо топтали землю, перебуваючи в заслуженій безвісті й забутті. Однак, улаштувавшись завдяки протекції на скромну посаду диктора радіо, ви уявили себе надлюдиною.
— Я? Надлюдиною?..
Обвинувач, однак, не дозволив підсудному виправдатись і продовжував гриміти:
— Ви поширювали брехню й некомпетентність… Ви вдавали, що маєте переконання, але всього лиш виконували вказівки начальства і потурали власним примхам. Ви обмовляли гідних людей і підносили нікчем!
Таких звинувачень Георгій Михайлович витримати не міг.
— Але ж усі так роблять, — відчайдушно закричав він, — абсолютно всі! Це журналістика, не йти ж із професії! Чим я гірший за інших?
— Пристойна людина має бути не гіршою, а кращою, — раптом подав голос князь, який мовчав до цього моменту. З його кам’яних вуст це прозвучало так несподівано і мало не сентиментально, що Субота здивувався. Чого не можна було сказати про підсудного.
— Та якби я був пристойною людиною, я б давно на цвинтарі лежав! — із запалом заявив Каїн-Голдевський, вимахуючи голими безволосими ногами. — Фокус у тому й полягає, щоб не бути пристойним, а видаватися. Ось у чому хитрість, а решта — для лохів.
— Дамо лохам спокій, життя в них і так несолодке, — знову вступив Леонард. — Дозвольте дізнатися, напівшановний, з якого дива ви читаєте лекції з літератури, та ще й берете за це гроші? Ви професор чи дійсно на цьому розумієтесь?
— А зараз будь-хто професор, — нахабно відповів Каїн, — будь-хто при посаді. А якщо й ні, то це нескладно — були б гроші. Лекції зараз читає кожен, кому посада дозволяє.
— Посада?! — похмуро повторив хіліарх. — А решта, отже, не має значення?
— Чому не має? Воля — велика річ, рішучість, зв’язки. Треба вміти себе подати. А хто не може, того геть із професури!
У залі на цих словах раптом почулись оплески, які тут же злякано стихли.
— Та ви хоча б Франка від Франкенштейна відрізняєте, професоре? — з важкою неприязню запитав князь.
— Аякже, ваша честь, — Каїн із надією засовався на своєму стільці,— аякже. Франко — шість літер, Франкенштейн — дванадцять…
— Як я розумію, ви людина високоморальна? — нетерпляче перебив його князь.
— Саме так, ваша честь. Про народні традиції читаю, навіть вірую… трохи, — погодився підсудний.
— Тоді чому ви кинули дружину?
— Яку саме? — улесливо уточнив Каїн. — У мене їх три.
На безпристрасному обличчі князя з’явилася гримаса огиди, але тут же зникла, немов муху змахнули.
— Я маю на увазі вашу першу дружину, яку ви залишили з дитиною на руках.
— Чи ж лише я такий! — раптом заверещав зі свого крісла підсудний — він узагалі, схоже, був людиною нервовою, реактивною. — Так склалося, розумієте! Невдала трапилася — дика, неосвічена… Важко мені з нею було… — із запалом вів далі Каїн, брови його рухалися вгору і вниз. — Самі подумайте, хто я тоді був? Дрібний гівнюк, у школі викладав… А зараз я — зірка, своя передача на каналі, читаю лекції, викликаю добрі почуття. Знаєте, як про мене кажуть? Педагог милістю Божою! І дружина в мене нова, і машина нова, скоро і квартира буде нова! Ще й як! Зі мною великі люди добре знайомі: політики, поети, художники, олігархи всілякі! А чому? А тому, що можу на всю країну людину розхвалити, а можу й змішати з багном, це ж радіо, хіба не ясно?!
Чолов’яга на залізному стільці страшенно завівся, смикав ногами, бризкав слиною, кричав — ніби радіо могло спокутувати не тільки гріхи, але й усі можливі злочини.
— Ну досить, — сказав князь, скривившись. Його багряні очі дивилися похмуро. — Вам надається останнє слово, після чого присяжні вирішать вашу долю. Говоріть!
Підсудний спрямував хитрі оченята за спини суддів, у залу. Дивився лагідно й прохально, голос його зазвучав проникливо.
— Панове присяжні… По-перше, прошу вибачення, що промовляю сидячи. По-друге, радий бачити настільки шанованих людей. Багатьох з вас я впізнаю, бо ви бували в мене на передачах. З іншими особисто не знайомий, але чув чимало хорошого. Та й не можуть бути поганими люди, які заробили стільки грошей…
Його слова перекрили оплески, гучніші з кожною секундою. Князь обернувся і з бридливим обуренням глянув на людей, що сиділи за столами, плещучи в долоні.
Підбадьорений несподіваною підтримкою, Каїн заговорив голосніше.
— У чому, власне, мене тут звинувачують, питаю я вас? У якійсь там гордині… І в чому ж гординя? У тому, що колись дружину
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ангел пригляду», після закриття браузера.