Читати книгу - "Мерзенна сила"

— Не знаю. До речі, через це маємо ще одне питання до вирішення, адже тепер, коли старий врізав дуба, у нас є вже дві вакансії.

— Нічого не чую! — загорлав Кері. — Що за пекельний шум! Так і оглухнути можна!

— Гей, пане проректоре! — крикнув йому, перехилившись через лордове крісло, Тед Рейнор. — Що це там витворяють ваші друзяки, хай їм грець?!

— Хіба не можна працювати мовчки? — докинув хтось іще.

— Та яка це робота!

Обурення наростало.

— Послухайте! — вигукнув раптом Ґлосоп. — Чуєте цей тупіт? Вони що, у регбі вирішили зіграти?

— Дедалі гірше і гірше… — сказав Рейнор, а ще за мить чи не всі присутні зірвалися на ноги.

— Що то було?! — схвильовано запитав хтось.

— Там когось убивають! — крикнув Ґлосоп. — Так кричать хіба перед смертю.

— Куди ви? — запитав Кері.

— Піду подивлюся, що там відбувається, — відповів Ґлосоп і додав: — Кері, зберіть усіх слуг… і нехай хтось викличе поліцію.

— Я б на вашому місці не виходив, — озвався Фіверстоун, який зі свого крісла не підводився і саме доливав собі вина. — В мене таке враження, що поліція вже там.

— Про що це ви?

— А ви послухайте!

— Господи… я думав, це те пекельне свердло… ви що, справді гадаєте, що це кулемет?!

— Дивіться! Обережно! — закричали раптом усі в один голос, бо тієї миті задзеленчало розбите скло, а на підлогу посипалися осколки шибки і шматки штукатурки. Кілька бректонців притьмом кинулися до вікон і опустили жалюзі, а тоді застигли на місці, приголомшено витріщившись одне на одного; всім ніби заціпило, і тільки з грудей чи не в кожного виривався важкий віддих. У Ґлосопа на чолі кривавив поріз, а на підлозі валялися уламки того знаменитого східного вікна, на якому Генрієта Марія вирізала колись діамантом своє ім’я.

Наступного ранку Марк поїхав до Белбері потягом. Він пообіцяв дружині з’ясувати, скільки зароблятиме й де житиме, і ця обіцянка трохи його гнітила, та загалом настрій у нього був дуже непоганий. Повернення до Белбері — він отак просто увійшов, повісив капелюха і замовив собі випивку — сподобалося йому набагато більше, ніж перший приїзд сюди. Його знав слуга, який подав склянку; йому приязно кивнув Філострато. Що ж… жінки вічно морочать собі голову різними дурницями, але оце і є справжнє життя! Випивши, Марк піднявся на четвертий поверх до Косерового кабінету Там він пробув не більше п’яти хвилин, але цього цілком вистачило, щоб настрій у нього змінився на геть протилежний.

Стіл із Косером були всередині. Коли Марк увійшов, вони тільки зміряли його не вельми доброзичливим поглядом; так дивляться на незнайому людину, що ні сіло ні впало відриває вас раптом від дуже важливої справи. Жоден не обмовився ані півсловом.

— Е-с… доброго ранку, — трохи незграбно привітався Марк.

— Чого вам, пане Стадок? — запитав Стіл, не підводячи очей, бо саме писав щось на берегах великого аркуша паперу, який лежав перед ним на столі..

— Я до Косера, — сказав Марк. — Послухайте, Косере, в останньому розділі того звіту…

— Якого ще звіту? — перебив його Стіл.

Косер криво посміхнувся кутиком рота і сказав:

— Та от я вчора не мав ніяких нагальних справ, то й надумав собі скласти звітик про те сільце, Кюр-Гарді, а пан Стадок мені допомагав.

— Гаразд, зараз це не має значення, — відрізав Стіл. — Поговорите з Косером іншим разом, пане Стадок. Зараз ми зайняті.

— Послухайте, — мовив Марк, — думаю, нам треба з усім цим розібратися. Отже, той звіт був просто Косеровою забаганкою? Шкода, я не знав, а то не витрачав би на нього вісім годин робочого часу. І взагалі, кому я тут підпорядковуюсь?

Стіл, бавлячись олівцем, дивився на Косера.

— Я спитав, кому я підпорядковуюсь, пане Стіл, — повторив Марк.

— У мене на такі дурниці немає часу, — відрубав Стіл. — Не знаю, може, вам і нічого робити, зате в мене роботи вистачає. А кому ви там підпорядковуєтесь, мене цікавить мало.

Марк збирався було повернутися до Косера, але раптом відчув таку відразу до гладкого, всипаного ластовинням обличчя і порожніх очей того чолов’яги, що просто розвернувся і вийшов із кабінету, хлопнувши за собою дверима, а тоді вирушив прямо до заступника директора.

Біля дверей Візерового кабінету він на мить завагався, бо зсередини чулися голоси, проте був надто сердитий, щоб на це зважати, тож постукав і увійшов, навіть не діждавшись відповіді.

— О, любий хлопче, — привітав Марка Візер, дивлячись кудись повз нього, — вельми радий бачити…

Марк тільки тепер зауважив, що в кабінеті, крім них двох, знаходиться ще хтось третій. То був чоловік на ім’я Стоун, з яким він уже зустрічався під час обіду ще першого дня. Стоун стояв просто перед Візеровим столом і вертів в руках клаптик промокального паперу, то скручуючи його в трубочку, то розкручуючи. Рот у нього був відкритий, а очі невідривно стежили за кожним рухом заступника директора.

— Справді, дуже, дуже радий вас бачити, — повторив Візер. — Тим більше, що ви перервали цю… е-е… вельми неприємну розмову. Я саме говорив бідному панові Стоуну, що всім серцем прагну, аби наш інститут працював згуртовано як єдина родина, де панує мир і злагода… так, пане Стоун, щонайміцніша єдність волі та мети, щонайщиріша взаємна довіра — ось чого я очікую від своїх колег. Але ви, пане… е-е… Стадок, могли б мені абсолютно слушно нагадати, що навіть у