Читати книгу - "Муссоліні"

якогось виходу з політико-журналістської битви, в якій Муссоліні, звичайно, брав до уваги не тільки кризу стратегії та перспективи революційного інтервентизму, а й (переважно) соціальні розлади, економічні очікування, нові горизонти політичного розподілу, нові психологічні стани, яких зазнала країна за чотири роки війни. Своє пріоритетне завдання він бачив у політичній конкретизації розрізнених революційних течій і жаги оновлення в багатьох секторах італійського суспільства, особливо серед тих верств, що взяли активну участь у бойових діях або більше за інших відчули на собі руйнівні та нищівні наслідки війни на всіх рівнях: психологічному, політичному, економічному.

Як було сказано, Капоретто в його очах став переломним моментом, що виявив неминучість стратегічного альянсу між фронтовиками та виробниками, неминучість відмови від соціалізму, всілякими зусиллями запобігаючи політико-воєнному руйнуванню Італії та зберігаючи, наскільки це можливо, революційний характер конфлікту. З таких позицій він передбачав, що одразу після перемоги в повоєнному житті встановиться інший політичний баланс, нехай навіть на практиці цей баланс відчуватиметься радше у загальному плані, ніж у теорії та ідеології, але він дозволить, з одного боку, для себе – прагматично капіталізувати все, що Муссоліні робив і казав із жовтня 1914 року, а з другого боку, для інших – піти назустріч очікуванням фронтовиків-робітників, пролетарів з окопів, які (як він написав 9 листопада 1918 року), «даючи нації – своїм зусиллям і безіменним величезним жертвопринесенням людських мас – велику омріяну перемогу, піднесли ім’я Італії в історії та світі»19. В цій статті, що мала визначальну назву «Після війни. Йдіть назустріч роботі, яка повернеться з окопів», Муссоліні розглядав соціальний зміст щойно завершеної війни так, як він його бачив у реальності. Його увага була повністю прикута до ветеранів воєнних років, які, ледь знімуть форму, мусять знову вдягти робочий одяг, але їхнє мислення кардинально відрізнятиметься від довоєнного стану думок. 

Пролетарії, що повернуться з окопів у майстерні та на лани, вже не ті, що були раніше. Вони «подорослішали». Так чи так, вони усвідомлюють свою участь у небувалому катаклізмі, якого ще не знала історія. У кожного вояка зросло почуття людської гідності; він відчуває, що одна епоха добігла кінця й почалася інша. Марною буде спроба втиснути цих людей у політичні, економічні й духовні рамки вчорашнього дня – змужнілі у вій­ні та перемозі, тепер вони, звичайно, прагнуть подолати та вщент рознести ці рамки20.

У перспективі міжкласової та націонал-синдикалістської боротьби, яка згодом займе центральну позицію в політично-ідеологічній риториці фашизму, він палко підтримував співробітництво між «виробником буржуа» та «виробником робочим», свого роду безпрецедентний політико-соціальний альянс між виробничими колами, що одночасно мали прогресивний, патріотичний і антисоціалістичний характер: «…Ідеться про створення та “приведення в дію” союзу економічних сил, і це означає максимальний добробут для робітничих мас за умови максимальної виробничої потенційності»21.

Уважний до соціальних і економічних очікувань, що вистиг­ли серед робітничих мас через їхнє суцільне залучення до воєнних справ, Муссоліні все ж таки усвідомлював, що накиданий ним у загальних рисах, але з безсумнівним відчуттям моменту політичний шлях під вивіскою продуктивізму, екстремістського захисту прав ветеранів і узагальненої революційності, хоч як щедро здобрений антисоціалізмом, навряд чи міг їх привабити та забезпечити їхню підтримку. Адже розрив із ними (в політичній і психологічній площині) здавався практично неминучим уже від листопада 1914 року, не говорячи про післявоєнні конвульсії суспільства, коли робітничі маси схилялися скоріше до більшовицького максималізму, ніж до формул націонал-соціалізму напівкорпоративного типу. Отже – втім відповідно до волюнтаристського й елітарного бачення політики, що невпинно визрівало роками, – на суто політичному рівні він спрямовував дію на радикалізовані війною активні меншини з революційно-політичними настроями, схильними до неортодоксальних заходів політичної боротьби: зокрема на ардіті (достатньо згадати представників елітних штурмових загонів періоду окопної війни, підрозділи яких почали розформовуватись у січні 1919 року, а їхніми видатними представниками стали Маріо Карлі та Ферруччо Веккі) та більш політизовані фракції футуристичного руху під керівництвом Філіппо Томмазо Марінетті. Саме вони: ардіті та футуристи – ветерани, які брали участь у цій війні та болісно пережили її висліди, справили на Муссоліні найбільший вплив у бурхливі післявоєнні місяці, зумовлюючи його політико-ідеологічний розвиток за багатьма вирішальними пунктами: розрив із демократичним елементом інтервентизму (символічно ухвалений 11 січня 1919 року, коли Муссоліні в компанії ардіті та футуристів бойкотував у міланському оперному театрі «Ла Скала» промову Біссолаті, звинуваченого в пораженських настроях щодо югославських цілей на так званих невизволених землях на східному кордоні Італії), мілітаризація політичної боротьби (зі створенням перших бригад), просування у бік протизаконності та використання сили в політичних цілях, зосередження на іредентистських, націоналістичних, ба навіть імперіалістичних темах, певна схильність до театралізованих поз і вимови. Саме вони – ардіті та футуристи – були у березні 1919 року серед основних діячів Італійського союзу боротьби, тобто в першій ланці фашизму, що народилася від зближення чи навіть злиття осередків Союзу та синдикалістських, виробничих, соціал-патріотичних течій – здебільшого революційних, але щиро антисоціалістичних, що починаючи з 1917 року стали зрештою муссолінівськими.

Дивлячись на минуле з позицій сьогоднішнього дня, здається очевидним, що перший світовий конфлікт, немов пружина, підштовхнув до глибоких соціальних, економічних і психологічних змін. Наприклад, провідну роль у зрушенні застарілих політичних і соціальних рівноваг зіграли фронтовики – таку думку поділяють численні дослідники. Серед політиків і спостерігачів того часу Муссоліні був одним з небагатьох, хто розумів зміст глибоких змін, що відбулися в політиці та суспільстві через війну. Нехай плутано й без відпрацьовування (принаймні у близькому майбутньому) чіткої й однозначної політичної поведінки, але він збагнув грандіозність соціальної мобілізації, яку заподіяла війна, зрозумів, ким були фактичні діячі цього процесу. Адже мине зовсім небагато часу і саме на них спиратиметься фашизм у вибудовуванні свого політичного майбутнього. Після завершення війни всі інтервентисти, в тому числі й Муссоліні, «заблукали у пошуках шляху», нерішуче вдивляючись у подальше життя після перемоги, і тому потрапили в плутанину важкої в подоланні політико-економічної кризи. Але треба зауважити, що майбутній диктатор, натхненний (за його власним зізнанням) «реальністю, що приходить за кожною повінню», більше за інших був здатен спрямувати політичну увагу в слушному напрямі, звертаючись до найураженіших війною верств суспільства, які зараз, немов політичні сироти, залишилися покинутими напризволяще без проводиря. Згодом Муссоліні вже як дуче згадає – із надмірним ретроспективним детермінізмом – політико-організаційний генезис фашизму: 

Тепер Мілан був платформою без очільників. Інтервенція спалила Тураті, Тревеса та багато інших «omenoni»[34]. Війна вбила Коррідоні та революціонерів-синдикалістів. Щоб якось вижити та